Розділ 1 — Дні, які зливаються

Ранок починається не з сонця.

У Токіо взимку воно з’являється пізно, ніби теж не має сил.

А Луна прокидається ще до того — від звуку старого будильника, який тріщить на тумбочці поруч із ліжком.

Вона не відкриває очей одразу.

Просто лежить, слухаючи, як за вікном гуде місто — машини, далекі голоси, потяги, що прокидаються разом із людьми.

Тиша ніколи не буває повною в цьому місті. Але для Луни все давно звучить однаково — як шум води у вухах, до якого звикаєш і вже не чуєш.

Її кімната маленька — настільки, що коли вона простягає руки, може доторкнутися до стіни.

Порожня, трохи холодна, і стіни світлі, трохи потріскані біля розеток, а на підвіконні стоїть кружка з недопитою кавою з учора — чорна, холодна, і вже з тонкою плівкою зверху. Поруч — зім’ятий аркуш, на якому кілька старих нот. Вона не пише пісень уже давно, але іноді, коли вечір занадто тихий, рука сама тягнеться до ручки.

Вона підводиться, розправляє ковдру, і майже не дивиться у дзеркало.

Просто фіксує: волосся знову сплутане, шкіра бліда, веснянки під очима темніші — наче їх додав мороз. Коротке перлове волосся падає на плечі — колір, який вона колись вибрала імпульсивно, щоб змінити щось у собі. Раніше воно було довгим, темно-каштановим, м’яким і теплим — зовсім не таким холодним, як тепер. Але час показав: фарба змінює лише відображення, не те, що всередині.

Сніданок у неї завжди один і той самий: тост, варене яйце, і чорна кава без цукру.

Їжа давно втратила для неї смак, стала просто паливом.

Вона їсть, не дивлячись на тарілку, дивиться у вікно — там зимове небо, брудний сніг, і натовп людей, які кудись поспішають. Вона не поспішає. Просто встає і бере сумку.

Вона навчається у університеті — факультет хірургії.

Там завжди холодно, не від температури, а від людей. Всі метушаться, говорять про майбутнє, і вірять, що зможуть врятувати світ.

А Луна просто хоче закінчити день.

Вона слухає лекції, записує, не піднімаючи очей.

Пари тягнуться, як розмитий фільм без звуку.

У її голові теж тиша — не спокійна, а така, від якої дзвенить.

— Луна, ти підеш із нами на каву після занять? — іноді питає одногрупниця.

— Ні, у мене робота, — коротко відповідає вона.

І це правда. Але навіть якби роботи не було — вона все одно б не пішла.

Кафе, де вона працює, — маленьке, на розі вулиці.

Старий дерев’яний фасад, запах кави і кориці, світло жовтих ламп.

Місце, де люди гріються, сміються, фліртують. А Луна просто приносить їм каву.

Вона вдягає фартух, зав’язує волосся у недбалий пучок, прикраси блищать на вухах при світлі ламп.

Вона виглядає спокійною — навіть гарною, якщо не вдивлятися.

Але в її очах — щось відсутнє.

Інколи відвідувачі усміхаються їй, іноді навіть залишають записку чи номер, але вона ніколи не відповідає.

Їй не потрібні нові люди. Вона не довіряє тому, що може зникнути.

Повертаючись додому пізно ввечері, Луна йде тихими вулицями.

Сніг падає, але не красиво — він липне до волосся, до вій, до пальців. Вона ховає руки у кишені, дивиться під ноги, йде швидко.

Токіо вночі блищить. Рекламні вивіски, шум поїздів, запахи їжі з вікон.

Але всередині — тиша. У Луни завжди так.

Дома — все те саме.

Вона роздягається, ставить сумку на підлогу, і йде до душу.

Вода гаряча, але тепло не торкається її шкіри — лише змиває втому.

Вона дивиться у дзеркало — на своє відображення.

Сірі очі. Перлове волосся. Веснянки.

Іноді їй здається, що вона бачить не себе, а когось іншого, хто просто носить її обличчя.

Після душу вона сідає на ліжко, відкриває зошит — старий, із нотами.

Пальці торкаються сторінок.

Вона читає рядки, які колись співала для когось, хто вже не повернеться.

І в грудях стискається щось знайоме, тихе, болюче.

Потім вона гасить світло.

І лежить у темряві, слухаючи, як сніг б’ється об вікно.

І думає, що завтра буде те саме.

І післязавтра — теж.

Бо її життя, як цей сніг — падає беззвучно, розтає, і зникає.