38. Дзвінка

Я стою навпроти нього з букетом у руках і відчуваю, як усередині все одночасно стискається і теплішає. Мені страшно, бо я вже знаю, як боляче може бути поруч із ним, якщо я знову його втрачу. Але ще страшніше виявляється інше — я хочу цього, хочу його, хочу цієї розмови й цих слів, хоча ще вчора переконувала себе, що треба зупинитись.

— Славо… — кажу тихо, намагаючись зібратись. 

— Я знаю, — відповідає він одразу. — Я не прошу тебе робити якесь остаточне рішення. Просто дай нам шанс.

Я опускаю погляд на квіти, проводжу пальцями по стеблах і відчуваю, як серце знову б’ється швидше. 

— Добре, — кажу тихо. — Одне побачення.

Слава видихає і вперше за весь вечір усміхається по-справжньому. Я теж не встигаю сховати усмішку, бо всередині раптом стає легко й страшно водночас, ніби я щойно зробила крок туди, куди давно хотіла, але боялась навіть дивитися.

І саме в цю мить із кімнати визирає Лада з планшетом у руках.

— То ви тепер що, парочка? — питає вона абсолютно серйозно.

Я завмираю, Слава тихо кашляє, ніби мало не сміється, а я відчуваю, як щоки спалахують так сильно, що вже точно нічого не приховаєш.

Ми виходимо всі разом, і спершу я дуже стараюсь не надавати цьому зайвого значення. Просто побачення, просто прогулянка, просто спроба поводитись нормально після всього, що між нами сталося. Але Слава так уважно допомагає Ладі застібнути куртку, так серйозно питає, чи не змерзла вона, і так легко усміхається, коли вона тягне його за руку до вітрини з тістечками, що моє серце здається раніше за розум.

Ми гуляємо парком, потім заходимо в маленьке кафе, і весь цей час я ловлю себе на тому, що дивлюсь на нього все тим самим закоханим поглядом, як колись. Він купує Ладі какао, мені каву, сам бере щось майже навмання, бо більше слухає її, ніж читає меню. Лада розповідає йому якісь дуже важливі дитячі історії, а він слухає так уважно, ніби від цього справді залежить щось велике, і мені стає одночасно тепло й боляче.

— Ти чого усміхаєшся? — питає Слава, коли Лада відбігає до полиці з книжками в дитячому куточку.

Я одразу відводжу погляд, бо навіть не помітила, що усміхаюсь.

— Просто… ви такі милі, — відповідаю тихіше.

— Ми стараємось, — каже він серйозно, але в очах у нього сміх.

Назад ми їдемо вже майже мовчки. Лада засинає на задньому сидінні, обійнявши свого маленького зайця, і навіть не прокидається, коли машина зупиняється біля нашого будинку. Я вже тягнусь відстібати її ремінь, але Слава тихо зупиняє мене рукою.

— Давай я занесу, — каже він. — Вона важка, а ти втомилась.

І я вперше одразу дозволяю.

Він нахиляється і вкладає її на ліжко так ніжно, що в мене в горлі раптом пересихає.

Він все ще не знає.

Не знає, що дивиться на свою доньку. Не знає, що ця ніжність, яка в ньому з’являється поруч із нею може бути повʼязана саме з їхнім рідством. І я стою в дверях, дивлюсь на них обох та розумію, що сьогоднішній вечір зробив усе ще складнішим, ніж було вранці.

Коли він виходить з кімнати і піднімає на мене очі, наші погляди зустрічаються, і я одразу розумію: він теж відчуває цю напругу між нами.

Слава робить крок до мене, потім ще один, і я не відступаю. Мені страшно, серце б’ється так швидко, що хочеться покласти руку на груди й зупинити його, але я просто стою й дивлюся на нього. Він зупиняється зовсім близько, обережно торкається моєї талії, ніби все ще питає дозволу, і від цього простого руху в мене перехоплює подих.

— Я більше не можу стримуватись, — каже він тихо.

— Славо…— кажу на видиху.

— Ні, дай сказати, — просить він. 

Він дивиться прямо на мене, і я бачу, що ці слова даються йому нелегко. У ньому немає звичної впевненості, немає холодної зібраності, якою він зазвичай прикривається. Є тільки Слава, який стоїть переді мною в моєму коридорі й ніби сам боїться того, що зараз скаже.

— Я кохаю тебе, Дзвінко, — видихає він нарешті. — І, здається, давно. Просто був надто дурним, щоб визнати це раніше.

У мене все всередині стискається так сильно, що я на мить навіть забуваю, як дихати. Я дивлюся на нього й не можу повірити, що справді чую це, що це не частина гри. Але тут нікого крім нас. Нема перед ким грати.

— Ти… — голос зривається, і я сама злюсь на себе за це. — Ти не маєш так казати, якщо не впевнений.

Слава нахиляється ближче, торкається пальцями моєї щоки, дуже обережно, майже ніжно.

— Я впевнений.

І тоді він обіймає мене, міцно й тепло, ніби нарешті дозволяє собі те, що довго стримував. Я стою в його руках кілька секунд зовсім нерухомо, а потім сама притискаюсь ближче й заплющую очі, бо більше не можу вдавати, що мені це не потрібно.

— Я теж, — шепочу майже нечутно. — Я теж кохаю тебе.

Я ховаю обличчя в нього на плечі й раптом відчуваю не страх, а дивне, майже болюче полегшення. Бо я стільки разів казала собі тікати від нього, але зараз просто не можу втекти. 

Слава дивиться на мене так, що я розумію, що він вже не може тримати почуття під контролем. Я теж не можу. Стою перед ним, чую власне серце і розумію, що мала б злякатись, відступити, сказати щось розумне, але замість цього тільки тихо видихаю його ім’я.

— Дзвінко, — каже він майже пошепки й обережно торкається моєї щоки. — Я кохаю тебе. Не для ролі. Не для когось. Просто кохаю.

У мене стискається горло, і я кілька секунд не можу відповісти, бо надто довго чекала цих слів і надто сильно боялась їх почути. Він не квапить, тільки дивиться, ніби готовий прийняти будь-яку мою відповідь, навіть якщо вона буде не такою, як йому хочеться. І саме це остаточно ламає мою останню спробу тримати дистанцію. І я ледь протуляю губи.

Слава помічає цей жест і нахиляється ближче. Його губи торкаються моїх обережно, майже несміливо, ніби він усе ще питає дозволу, і я завмираю тільки на секунду. Потім сама відповідаю на цей поцілунок, бо більше не маю сил удавати, що не хотіла цього.