37

На роботі я тримаюсь на каві й упертості, бо після турбази майже не спала. Голова важка, очі печуть, а думки весь час повертаються то до Славиного поцілунку, то до ранку в номері, то до слів Вадима про контракт. Я втретє перечитую один і той самий рядок у таблиці й розумію, що нічого не розумію.

— Дзвінко, — Олена Вікторівна зупиняється біля мого столу з чашкою кави. — Ти сьогодні якась розфокусована.  Щось трапилось?

Я піднімаю на неї очі й намагаюсь усміхнутися.

— Пробачте… Я зараз все дороблю.

— Я не про це, — вона сідає на край сусіднього стола й дивиться уважніше. — Роботу ти доробиш. А от вигляд у тебе такий, ніби хтось добре попсував нерви.

Я опускаю погляд до клавіатури, бо не хочу, щоб вона читала по мені більше, ніж треба.

— Та ні… просто вихідні були насичені.

— Насичені — це коли втомлена, але задоволена, — каже вона спокійно. — А в тебе обличчя людини, яка посварилась із чоловіком або дуже старається зробити вигляд, що їй байдуже.

Я завмираю на секунду і цим, здається, видаю себе остаточно.

— Ми не сварились, — кажу тихіше. — Просто… У нас складно все.

Олена Вікторівна не лізе одразу з питаннями, тільки киває, ніби вже достатньо зрозуміла.

— Він тобі небайдужий?

Я хочу сказати «ні» автоматично, але слово застрягає десь у горлі. Замість цього я просто знизую плечима й дивлюсь убік, ніби там раптом з’явилось щось важливе.

— Не знаю.

— Зазвичай, коли кажуть «не знаю», то якраз знають, — усміхається вона без насмішки. — Просто відповідь не дуже зручна.

Я мимоволі видихаю, і навіть хочеться усміхнутись, бо звучить занадто влучно.

— Може бути.

— Я не буду випитувати, — каже вона м’якше. — Але скажу одну річ. Якщо чоловік робить тобі боляче — тікай. А якщо ти тікаєш тільки тому, що боїшся, що стане боляче, то тут варто задуматись.

Я мовчу, бо це потрапляє занадто точно, а вона ніби й не чекає відповіді. Просто ставить біля мене свою чашку кави й підводиться.

— Випий. І не приймай великих рішень, коли не спала нормально. Це погана ідея для всіх, але для закоханих — особливо.

— Я не казала, що я закохана, — швидко відповідаю.

Олена Вікторівна вже йде до свого кабінету, але озирається й усміхається.

— А я й не казала, що питаю.

Я дивлюсь їй услід і вперше за ранок майже щиро всміхаюсь. Може, вона справді могла б стати подругою, тільки для цього мені колись доведеться навчитися хоч трохи відкриватись людям…

***

Увечері я повертаюсь додому така втомлена, що навіть вечерю готую майже на автоматі. Лада ще повна енергії, щось розповідає про садок, просить мультик, і я дозволяю, хоча зазвичай торгувалась би за ще одну ложку каші чи прибрані іграшки. Сама тільки на хвилинку лягаю на диван, просто заплющити очі, просто дати голові перестати шуміти.

Мабуть, я справді провалююсь у сон, бо прокидаюсь не від мультика, а від Ладиного шепоту. Спочатку не розумію, з ким вона говорить, але потім чую її серйозне:
— Мама спить. Вона сьогодні дуже втомилась.
Я розплющую очі, повертаю голову і бачу, що вона сидить на килимі з моїм телефоном у руках.

Серце одразу стискається.
— Ладо, з ким ти говориш? — питаю тихо, сідаючи.
Вона дивиться на мене трохи винувато, але не дуже, бо, здається, вважає, що нічого страшного не зробила.
— Зі Славою.

Я завмираю на секунду, потім простягаю руку.
— Дай мені, будь ласка.

Лада слухняно передає телефон, а сама знову повертається до мультика. Я прикладаю телефон до вуха і намагаюсь говорити спокійно, хоча після сну й несподіванки голос звучить трохи хрипко.
— Алло?

На тому кінці кілька секунд тиші, а потім Слава каже:
— Привіт. Пробач, я не знав, що ти спиш.

Його голос звучить не так, як зазвичай. Не холодно, не впевнено, не рівно, а якось… схвильовано. Я прокидаюсь остаточно, стискаю телефон сильніше і відчуваю, як усередині знову піднімається тривога.

— Щось сталося? — питаю тихіше.
— Можна я зараз під’їду? Нам треба поговорити.

Я дивлюсь на Ладу, на мультик, на розкидані іграшки, на чашку з недопитим чаєм на столі й розумію, що ще годину тому сказала б собі не підпускати його ближче. Але зараз його голос звучить так, що я не можу відповісти «ні». Може, у нього щось трапилось, і треба допомога?

— Так, авжеж, — кажу майже пошепки. — Приїжджай.

***

Коли у двері дзвонять, я все одно завмираю на кілька секунд. Відчиняю  і бачу, що Слава стоїть на порозі з квітами. Не з якимось величезним пафосним букетом, а з красивими, живими, дуже ніжними квітами, які чомусь одразу вибивають мене з рівноваги. Слава виглядає зібраним, як завжди, але я бачу по його погляду, по тому, як він трохи міцніше тримає букет, що він хвилюється.

— Привіт, — каже він і простягає квіти. — Я не знав, які ти любиш, тому… взяв ці.

Я беру букет і відчуваю, як щоки одразу теплішають. Мені хочеться сказати щось спокійне, буденне, але виходить тільки коротке й зовсім не таке впевнене:
— Дякую. Вони дуже гарні.

Він киває, але не заходить одразу, просто стоїть і дивиться на мене так, ніби чекає дозволу. І саме це чомусь розтоплює мене ще сильніше, бо він не тисне, не проходить усередину, ніби має право, не починає з пояснень. Просто стоїть із квітами й хвилюється, і я розумію, що моя оборона тріщить ще до початку розмови.

— Заходь, — кажу тихіше й відступаю вбік.

Лада визирає з кімнати, одразу радіє, махає йому рукою і знову повертається до мультика, ніби поява Слави в нашій квартирі — вже щось нормальне. Я ставлю квіти у вазу, довше, ніж треба, поправляю стебла, наливаю воду, бо так простіше не дивитися на нього. Але все одно відчуваю, що він стоїть поруч і теж не знає, як почати.

— Я їхав і думав, що ти можеш не відчинити, — каже Слава раптом.

Я завмираю з вазою в руках, потім обережно ставлю її на стіл і повертаюсь до нього.
— Чому?