36

Після сніданку я майже одразу помічаю, що Дзвінка змінилась. Вона ніби поруч, але не зі мною: відповідає Ладі, чемно усміхається Вадиму, киває в потрібних місцях, а очі весь час тікають убік. 

Дорогою назад вона теж мовчить, дивиться у вікно й тримає руки на колінах так рівно, ніби боїться зайвий раз поворухнутись. Лада засинає майже одразу на задньому сидінні, втомлена після турбази. Коли ми під’їжджаємо до її будинку, вона виходить із машини й одразу обходить її, щоб забрати Ладу.

Я теж виходжу, дивлюсь, як вона обережно бере сонну малу на руки, поправляє їй волосся, притискає до себе. Я роблю крок ближче, бо більше не можу мовчати, і тихо кажу:
— Дзвінко, зачекай. Що з тобою? Ти весь день якась не така.

Вона завмирає лише на секунду, але не повертається одразу. Потім усе ж піднімає на мене очі, і я бачу, що вона не просто втомилась, як хотіла б сказати. Вона вже встигла щось вирішити без мене.

— Все нормально, — відповідає вона рівно. — Просто втомилась.

— Не обманюй, — виривається в мене швидше, ніж я встигаю стриматися. — Я бачу, що не нормально. Після сніданку ти ніби закрилась в собі.

Вона стискає Ладу трохи міцніше й відводить погляд, а мене від цього починає злити вже не вона, а те, що вона знову ховається, знову тікає туди, куди я не можу дотягнутись. Я підходжу ще на крок і торкаюсь її плеча, обережно, щоб вона нарешті подивилась на мене. Мені хочеться сказати їй просто тут, біля машини, що це не гра, що я не думаю про контракт, коли дивлюсь на неї, що після цієї ночі вже взагалі не можу вдавати, ніби все під контролем.

— Дзвінко, я не…

— Не треба, — перебиває вона різко, і мій голос просто обривається. — Не треба робити вигляд, Славо. Тут ніхто не бачить. Немає Вадима, немає твоїх батьків, немає людей, перед якими треба доводити, що ми родина.

— До чого тут вони, я просто… — кажу тихо, але вона вже відступає на крок, не даючи мені наблизитись.

— Не треба, — перебиває вона твердіше. — Просто не треба.

Я хочу зупинити її, хочу сказати, що вона помиляється, що для мене це давно не картинка, але вона вже розвертається до під’їзду. Лада сонно ворушиться в її руках, Дзвінка притискає її до себе й іде. Я залишаюсь біля машини й дивлюсь їй услід, відчуваючи, як усередині все кипить від безсилля, бо вона втекла раніше, ніж я встиг сказати головне.

Батько дзвонить мені майже одразу після того, як я від’їжджаю від будинку Дзвінки. Я ще не встигаю нормально зібрати думки після її втечі, після того «не треба робити вигляд», яке досі звучить у голові, як на екрані висвічується його ім’я. Я кілька секунд дивлюсь на телефон і все ж беру слухавку.

— Приїжджай, — каже він без привітання. — Негайно.

— Щось сталося? — питаю.

— Сталося те, що ти знову поставив нас у ситуацію, де доводиться виправляти твої рішення. Це не телефонна розмова.

Я стискаю кермо сильніше, але відповідаю коротко, бо сперечатись із ним по телефону марно. І їду до них.

У вітальні сидять усі: батько, мати й Богдан. Сам факт, що брат тут, уже дратує, бо такі розмови рідко відбуваються при ньому випадково. Батько кидає на стіл телефон, і на екрані я бачу фото з турбази: я, Дзвінка, Лада, ще кілька кадрів із вечірки, навіть той момент, де я її цілую. Все вже розійшлось, і по маминому обличчю видно, що їй це не просто не подобається, вона це сприймає майже як особисту образу.

— Поясниш? — питає батько сухо.

— Що саме? — відповідаю рівно, хоча всередині вже закипає.

— Не грай зі мною, Славо. Фото бачать усі, хто має очі. Ти привів жінку з дитиною, цілував її при людях, ночував із ними на турбазі, і тепер їх двох називають твоєю родиною. Якщо це справді так, тоді припиняй цей цирк і роби наступний крок.

Мати різко повертає до нього голову.

— Вікторе, що ти маєш на увазі? — у її голосі звучить не просто здивування, а протест. — Ти бачив цю дівчину. Ти бачив, звідки вона. Ми взагалі нічого про неї не знаємо.

— Саме тому, — відрізає батько, навіть не дивлячись на неї, — якщо Слава вирішив виставити це на публіку, він має зробити так, щоб це не виглядало дешевою виставою.

Я повільно переводжу погляд на нього.

— Ти зараз про що?

Батько дивиться прямо, без жодної паузи.

— Про одруження.

У кімнаті на кілька секунд стає тихо. Мати завмирає, ніби він сказав щось неможливе, Богдан ледь помітно всміхається, а я відчуваю, як у грудях щось різко стискається — не від самого слова, а від того, як воно прозвучало. Так, ніби Дзвінка з Ладою знову стали частиною умови, пунктом у чужому плані, і я раптом згадую її очі біля машини, коли вона сказала, що мені не треба грати на публіку і тільки робити вигляд.

— Ні, — кажу тихо.

Батько примружується.

— Що значить «ні»?

— Це значить, що ти не будеш вирішувати за неї. І за мене теж.

Богдан тихо сміється, відкидаючись на спинку крісла.

— Як зворушливо. Тільки давайте без цієї романтики, добре? Усім же очевидно, що це фейк. Ти знайшов жінку, якій потрібні гроші, вона зіграла твою родину, ти отримав фото, партнери розтанули, батько майже повірив. Схема проста і дієва.

Я повільно повертаю голову до нього, і в цей момент у мене всередині стає дуже тихо.

— Повтори.

— А що повторювати? — Богдан розводить руками, але в очах у нього з’являється задоволення, бо він зачепив саме те, що хотів. — Ти ж не думав, що ми всі дурні? Жінка з дитиною, раптово, дуже вчасно, саме тоді, коли тобі треба довести, що ти “стабільний”. Та ще й така, якій легко пояснити, чому вона погодилась. Мама хвора, гроші потрібні, дитину треба годувати. Ідеальна кандидатка.

Я встаю так різко, що стілець тихо скрипить по підлозі. Мати одразу напружується, батько дивиться уважніше, але я вже бачу тільки брата. У голові спалахує її обличчя після слів тих жінок, її тремтячі руки, те, як вона відмовилась слухати мене, бо вже вирішила, що я використав її.