35. Дзвінка

Я виходжу з ванної й одразу розумію, що стало тільки гірше. Слава вже лежить під ковдрою з самого краю, ніби спеціально залишив мені стільки місця, скільки тільки можливо, і від цього чомусь стає ще тривожніше, бо він поводиться правильно, а мені від цього ще важче.

— Я можу лягти на підлозі, — каже він тихо, коли я зупиняюся біля ліжка й не знаю, куди подіти руки. — Або в кріслі. 

Я швидко хитаю головою, хоча всередині все стискається від однієї думки, що ми зараз справді ляжемо поруч.
— Не треба, — кажу, намагаючись тримати голос рівно. — Ліжко велике. Ми ж дорослі люди.

Я вимикаю світло біля свого боку, обережно лягаю під ковдру і завмираю, ніби будь-який зайвий рух може видати, як сильно в мене калатає серце. Між нами справді є відстань, але вона не рятує, бо я все одно відчуваю його поруч, його тепло, його дихання, сам факт, що він тут.

Він трохи повертає голову до мене, і навіть у напівтемряві я відчуваю його погляд.
— Ти втомилась. Спробуй заснути.

— Легко сказати, — виривається в мене тихо, майже без думки….

Я не пам’ятаю, коли саме засинаю. Мабуть, десь між його тихим диханням і власними спробами переконати себе, що завтра все стане простіше. А перед тим, як провалитися в сон, встигаю подумати тільки одне: якщо це гра, то чому поруч із ним я вперше за довгий час почуваюся так, ніби мене не треба рятувати самій?

***

Я прокидаюся не одразу, спочатку просто відчуваю тепло за спиною і чиюсь руку на своїй талії. Кілька секунд лежу нерухомо, ще сонна, не розуміючи, де я, а потім усе різко повертається: турбаза, номер, одне ліжко, Слава поруч. Серце одразу починає битися швидше, і я повільно опускаю погляд на його руку, яка тримає мене так природно, ніби це не випадковість, ніби ми справді так спимо щодня.

Я завмираю, бо він теж дуже близько, набагато ближче, ніж був учора ввечері, коли ми обережно лягли кожен на свій край. Його дихання торкається мого волосся, груди майже притиснуті до моєї спини, і від цього в мене всередині все стискається так сильно, що я боюся поворухнутися. Я повинна відсунутись. Просто прибрати його руку, тихенько встати, зробити вигляд, що нічого не було, поки він не прокинувся.

Але я не рухаюсь. Бо мені добре.

Ніби моє тіло згадало те, що голова весь час намагається заборонити, і тепер мені важко навіть просто вдихнути спокійно.

Слава ворушиться уві сні, його рука трохи сильніше стискає мене на талії, і я тихо затамовую подих. Він ще не прокинувся повністю, але я відчуваю, як змінюється його дихання, як напружується тіло, як ця випадкова близькість перестає бути просто сном. У мене спалахують щоки, і я різко заплющую очі, бо розумію надто добре: він теж це відчуває.

— Дзвінко… — хрипко, майже крізь сон вимовляє він біля мого волосся.

Я не відповідаю одразу, бо голос може видати мене з головою. Його рука все ще на мені, він не забирає її, але й не робить нічого більше, ніби сам бореться з тим самим, що й я. Від цього стає ще гірше, бо якби він поводився нахабно, я могла б обуритись, відштовхнути, поставити межу. А так я просто лежу й відчуваю, що мені хочеться щоб він притис мене міцніше.

— Ти прокинувся? — питаю тихо, і голос звучить зовсім не так спокійно, як я хотіла.

Він мовчить секунду, потім повільно прибирає руку з моєї талії, але відстань між нами від цього не стає меншою. Я відчуваю, як він обережно відсувається, ніби боїться злякати мене або зробити щось не так.

— Так, — відповідає він тихо. — Пробач.

Я швидко сідаю, поправляю волосся, хоча воно, напевно, все одно розтріпане, і намагаюся не дивитись на нього. Щоки горять, серце досі б’ється нерівно, і я ненавиджу себе за те, що мені шкода, що він відсунувся.
— Нічого, — кажу надто швидко. — Ти спав. Це… випадково.

Слава теж сідає на ліжку, проводить рукою по обличчю і дивиться кудись убік, ніби йому так само непросто зібратись. Між нами знову тиша, але тепер вона інша, бо ми обоє знаємо, що сталося, навіть якщо нічого насправді не сталося. І я, дивлячись на його напружені плечі, раптом дуже чітко розумію: найнебезпечніше не те, що він… ну, це було уві сні.

Найнебезпечніше те, що я хотіла, щоб він продовжив на яву...

***

На сніданок ми спускаємось уже більш-менш зібрані, хоча я досі відчуваю на собі ранкову ніяковість так, ніби вона не зникла разом із холодною водою і швидким перевдяганням. Лада, навпаки, прокидається щаслива й голодна, тягне нас до столів, щось розповідає про дітей і про те, що їй снився будиночок на дереві. Я намагаюсь усміхатись, відповідати їй, але поруч зі Славою все одно складно поводитись нормально після того, як я прокинулась у його руках і ще кілька секунд не хотіла, щоб він мене відпускав.

Партнер Слави підходить до нашого столу майже одразу, усміхнений, бадьорий, із чашкою кави в руці. Він вітається з Ладою, питає, чи їй сподобалось свято, а потім переводить погляд на Славу, і я одразу помічаю, як у нього змінюється тон. Він стає не просто дружнім, а таким, ніби між ними вже є якась домовленість, просто ще не озвучена вголос.

— Слухай, Славо, — каже він, сідаючи поруч на край вільного стільця. — Я вчора подумав над нашою розмовою. Мабуть, варто повернутись до питання контракту, бо тепер я трохи інакше дивлюсь на ситуацію.

— Радий це чути, — відповідає Слава рівно. — Я казав, що в нас сильна пропозиція.

— Пропозиція сильна, — киває Вадим. — Але, знаєш, у бізнесі іноді важливо не тільки те, що на папері. Важливо бачити, що людина не просто ризикує чужими грошима, а вміє відповідати за щось більше. Родина дуже змінює чоловіка.

Я завмираю з чашкою в руці.

Ці слова наче тихо, але точно влучають у те місце, яке я намагалася не чіпати. Родина. Відповідальність. Контракт. Усе одразу складається в одну картинку, і вона мені не подобається, бо ще вчора я майже повірила, що між нами зі Славою відбувається щось справжнє, а тепер раптом чую, як це «справжнє» перетворюється на аргумент у переговорах. Але ж він мене заради цього і звав, я не мала б ображатись…