34. Слава

Я заходжу в номер слідом за Дзвінкою і спочатку дивлюсь не на кімнату, а на неї. Вона зупиняється біля дверей. Я роблю ще крок уперед, переводжу погляд далі  і бачу ліжко.

Одне велике двоспальне ліжко.

На секунду в голові стає порожньо, і це мене злить, бо я не люблю такі паузи в собі. Лада спить у сусідній кімнаті, і це мало б одразу повернути мене в "тверезий", думаючий стан. Але не повертає, бо в цій кімнаті залишаємося ми з Дзвінкою, і між нами раптом стає занадто багато того, про що я не маю думати.

Вона теж помічає ліжко, я бачу це по тому, як її плечі трохи напружуються. Дзвінка мовчить, поправляє волосся, ніби цей рух може щось змінити, і не дивиться на мене, а я дивлюся на неї й розумію, що мені треба дуже швидко взяти себе в руки. Бо якщо зараз дозволю собі хоч на секунду чесно подумати про те, як вона близько, як спокусливо виглядає, як досі трохи розгублена після мого поцілунку, то зроблю дурницю.

Я мав би сказати щось. Пожартувати, зняти напругу, одразу запропонувати їй лягти на ліжку, а сам піду на підлогу чи в крісло, якщо там взагалі є те крісло. Але слова не знаходяться так швидко, як треба, бо всередині все ще живе зовсім інший спогад… її губи, її здивований погляд, її долоня в моїй машині, коли вона не одразу забрала руку.

Це не просто симпатія. І не просто турбота.

Я хочу її як жінку, і саме це зараз мене зупиняє.

Я відводжу погляд першим, бо інакше вона точно щось помітить. Мені треба ніч провести поруч із нею і не видати себе, не налякати її, не зробити так, щоб вона пошкодувала, що залишилась. Вона довіряє мені більше, ніж учора, може, ще зовсім трохи, але довіряє, а я не маю права зламати це одним неправильним рухом.

— Я піду першим у душ, добре? — кажу нарешті й сам чую, що голос звучить трохи нижче, ніж зазвичай.

Дзвінка киває майже одразу, навіть занадто швидко, ніби їй теж потрібна пауза між нами й цим ліжком. Я беру рушник і йду у ванну. Зачиняю двері, впираюся долонями в раковину й кілька секунд просто стою, дивлячись на себе в дзеркало.

— Зберися, — тихо кажу сам собі.

Вмикаю воду холодніше, ніж потрібно, нахиляюся і кілька разів вмиваю обличчя. Це допомагає не одразу, бо думки вперті, вони все одно повертаються до неї: до тієї сукні, до блузки, до її щік, які червоніють від моїх слів, до того, як вона дивиться, коли намагається вдавати, що їй байдуже. Я проводжу мокрими руками по обличчю і намагаюся втиснути все це назад у нормальні рамки: ми домовились, ми граємо, у неї дитина, у неї своє життя, а я не маю права вимагати більше тільки тому, що сам уже заплутався.

Але правда в іншому: я не просто заплутався. Мені подобається, коли вона поруч. Мені подобається, як Лада тягнеться до мене, як Дзвінка злиться, коли хвилюється, як мовчить, коли їй боляче, і як все одно піднімає голову, навіть коли її хочеться захистити від усього світу.

Я знову дивлюся в дзеркало й коротко видихаю. Зараз треба охолодити голову, вийти звідси максимально спокійним, сказати їй, що я знайду, де спати, і не дивитися на неї так, ніби хочу зовсім іншого. Бо цю ніч треба пережити правильно.

Я виходжу з ванної значно спокійнішим, ніж заходив, принаймні мені так здається перші дві секунди. А потім бачу Дзвінку, яка стоїть біля ліжка, щось нервово поправляє в речах і різко завмирає, коли піднімає на мене погляд. Я не одразу розумію, що не так, аж поки не ловлю її погляд і згадую, що на мені тільки рушник.

Вона червоніє так швидко, що я майже встигаю всміхнутися, але стримуюсь, бо це було б нечемно і точно не допомогло б нам обом пережити цю ніч нормально. Дзвінка одразу відводить очі, хапає свої речі й говорить занадто швидко, ніби боїться, що якщо зупиниться, то скаже щось не те:

— Я… піду в душ!

— Добре, — відповідаю спокійно, хоча всередині це звучить зовсім не так спокійно.

Вона майже тікає у ванну. Я стою кілька секунд посеред кімнати, потім тихо видихаю, швидко вдягаю футболку й домашні штани, вимикаю зайве світло і лягаю під ковдру з одного краю. Наче можна розкластися правильно, зайняти менше місця, дивитися в стелю й переконати себе, що між нами немає нічого, крім домовленості.

Але її немає довго.

Спочатку я просто лежу і слухаю шум води. Потім вода стихає, і стає ще гірше, бо тепер я чую тільки тишу. Минає кілька хвилин, і я вже починаю думати, чи не варто постукати, спитати, чи все нормально, але зупиняю себе, бо це може прозвучати не як турбота, а як щось зовсім інше.

Я вже майже встаю, коли двері ванної тихо відчиняються.

Дзвінка заходить у кімнату з вологим волоссям, яке темнішими пасмами лягає на плечі, і на секунду я просто забуваю, що збирався сказати. Вона виглядає розгубленою, трохи втомленою, без усіх тих спроб триматися і контролювати кожен рух. І саме від цієї простоти мені перехоплює подих сильніше, ніж від будь-якої сукні.

Я відводжу погляд першим, бо якщо дивитимусь ще секунду, вона точно усе зрозуміє.

— Я вже думав перевіряти, чи ти там не втекла через вікно, — кажу тихіше, намагаючись повернути собі нормальний тон.

Вона ледь усміхається, але щоки в неї знову рожевіють.

— Не втекла. Просто… довго збиралася з думками.

Я киваю, ніби це найзвичайніша відповідь у світі, хоча насправді чудово її розумію. Бо я теж весь цей час роблю те саме. Збираюся з думками, щоб не видати, наскільки сильно мені хочеться, щоб ця ніч продовжилась інакше від запланованого згідно домовленостей… 

Гортайте далі, там продовження --------->