32. Слава. Дія і протидія

Я саме закінчую розмову, коли помічаю Дзвінку в кінці коридору біля вбиралень. Вона виходить не сама, поруч із нею ті самі жінки, яких я бачив раніше біля столів, і вже по її обличчю розумію, що щось не так.

Дзвінка йде швидко, дивиться кудись убік, ніби тільки б не зустрітись ні з ким поглядом, і мені вистачає секунди, щоб помітити, що очі в неї блищать.

Всередині мене щось одразу різко напружується.

Я вже роблю крок у їхній бік, коли одна з жінок тихо, але недостатньо тихо, щоб я не почув, кидає з усмішкою:

— Та ну, це ж очевидно. Він із нею максимум із жалості до дитини.

Я одразу згадую цю жінку, це Марина. Вона кілька місяців тому буквально не давала мені проходу на всіх заходах, а коли я прямо сказав, що не зацікавлений в ній, ще й образилась так, ніби я їй щось винен.

Марира теж помічає мене І завмирає.

Я дивлюсь на неї кілька секунд мовчки, а потім переводжу погляд на Дзвінку, яка вже явно хоче просто піти звідси, сховатись, не стояти поруч із цим.

І мене це чіпляє ще сильніше.

— Повтори, — кажу спокійно, але настільки холодно, що всі здається притихають.

Марина нервово всміхається.

— Слава, та ми ж просто…

— Ні, — перебиваю різко. — Я хочу почути ще раз, що ти щойно сказала про Дзвінку.

Вона одразу губиться, уже без цієї впевненості в голосі.

— Я нічого такого…

Я роблю крок ближче.

— Тоді я скажу сам, — відповідаю тихо, але чітко. — Дзвінка — єдина жінка тут, поруч із якою мені взагалі хочеться бути.

У коридорі стає зовсім тихо.

Я бачу, як Дзвінка різко піднімає на мене очі, ніби сама не очікувала це почути, а Марина вже не знає, куди дивитись.

— І якщо хтось ще раз скаже щось неприємне про неї чи про Ладу, — додаю вже жорсткіше, — розмовляти я буду інакше.

Марина відводить погляд першою.

Я підходжу до Дзвінки ближче і бачу, що вона ледве тримається, хоч дуже старається цього не показати. 

І мене це зачіпає ще сильніше. 

Марина ще стоїть поруч, уже без тієї впевненості, але мене зараз злить навіть сам факт, що Дзвінка взагалі почула такі слова.

— Вони помиляються, — кажу тихо, вже дивлячись тільки на неї.

Вона нарешті піднімає на мене очі, розгублені і вологі від сліз, і в цей момент у мене всередині ніби щось остаточно зривається. Я навіть не думаю нормально, не прораховую, як це виглядатиме зі сторони, що скажуть люди, що це зайве для нашої «гри».

Мені просто раптом стає недостатньо слів.

Я роблю крок ближче, беру її за обличчя і цілую. Прямо тут. При всіх.

На секунду вона завмирає від шоку, і я сам відчуваю, як серце б’є так сильно, що аж шумить у вухах, ніби організм взагалі забув, як працювати спокійно. У голові змішується все: злість, ревнощі, бажання заткнути всіх навколо і одночасно тільки її тримати поруч.

Я цілую її, бо мені давно цього хотілось, і від цієї думки всередині стає ще гарячіше, бо це дійсно правда, яку я сам перед собою не хотів визнавати.

Коли я все ж трохи відсторонююсь, у коридорі стоїть така тиша, що, здається, її чують навіть на вулиці.

Я дивлюсь тільки на Дзвінку, все ще тримаючи її близько до себе, і тихіше додаю:

— Це все не через жалість.

На кілька секунд після поцілунку все ніби завмирає, а потім реальність повільно повертається назад разом із чужими поглядами й шумом голосів. Марина першою відводить очі, хмикає так, ніби їй байдуже, хоча по обличчю видно — зовсім ні, і швидко каже щось своїм подругам. Ті теж починають робити вигляд, що нічого особливого не сталося, перекидаються якимись фразами й одна за одною йдуть геть, уже без колишньої впевненості.

Я майже не звертаю на них уваги, тільки краєм ока помічаю партнера, який стоїть трохи далі з келихом у руці, дивиться на мене з дуже красномовною усмішкою, грає бровами і навіть підморгує так, ніби щойно зрозумів про мене щось важливе.

Але зараз мені все одно на це.

Я знову дивлюсь на Дзвінку.

Вона все ще стоїть дуже близько, розгублена, щоки рожеві, очі широко відкриті, певно, вона не вірить, що це реально сталося. І чим довше я на неї дивлюсь, тим сильніше розумію, що ще секунда — і я знову її поцілую.

Я обережно беру її за руку і тихо кажу:

— Ходімо.

Ми виходимо надвір, трохи далі від людей і музики, і тільки там я нарешті зупиняюсь. Вечірнє повітря прохолодніше, але в мене всередині досі все гаряче після того, що сталося.

— Як ти? — питаю тихіше, уважно дивлячись на неї. 

Вона кілька секунд мовчить, а потім переводить погляд убік, туди, де через великі вікна видно Ладу. Та якраз сміється з іншими дітьми, бігає між столами й виглядає абсолютно щасливою.

— Якщо хочеш, ми поїдемо, — додаю вже серйозніше. — Правда. Мені байдуже на всіх тут.

Вона дивиться на Ладу ще трохи довше, а потім тихо хитає головою.

— Ні… все нормально.

Я бачу, що це не зовсім правда, але вона хоча б уже не виглядає так, ніби зараз знову заплаче.

— Дякую тобі, — каже вона раптом тихіше і нарешті піднімає на мене очі. — За те, що заступився.

Я дивлюсь на неї кілька секунд, і після всього, що сталося, слова про «заступився» звучать занадто прісно.

— Дзвінко, я не просто… 

— Мені треба вмитись, — вона одразу перебиває мене, ніби боїться почути продовження. Каже кжне слово швидко, торкаючись щоки пальцями. — Я зараз повернусь.

І перш ніж я встигаю ще щось сказати, вона вже розвертається і швидко йде назад до будинку, залишаючи мене стояти з цією незакінченою фразою між нами…

Гортайте далі, там продовження --------->