31.

Ми з Ладою виходимо з під’їзду, і я одразу бачу Славу біля машини. Він стоїть, спершись плечем на дверцята, але варто йому підняти погляд на мене, як вираз його обличчя трохи змінюється, ніби він на секунду забуває, що хотів сказати.

Я автоматично поправляю блузку, хоча й так робила це вже разів десять перед виходом. Звичайні джинси, світла блузка з невеликим вирізом, нічого особливого, але під його поглядом я раптом починаю відчувати себе зовсім інакше.

— Привіт, — кажу тихо.

— Привіт, — відповідає він не одразу.

Його погляд повільно ковзає по мені і коли я підходжу ближче, ловлю себе на тому, що він дивиться вже не зовсім в очі. Від цього щоки одразу теплішають, і я швидко відводжу погляд убік, ніби нічого не помітила.

Лада, на щастя, одразу починає щось розпитувати про поїздку, і це трохи розряджає атмосферу. Слава усміхається їй, допомагає сісти назад, а потім відкриває двері мені.

Я сідаю на сидіння біля водійського, відчуваючи цю дивну напругу ще сильніше в замкненому просторі машини. Він теж сідає, заводить двигун, але перед тим, як рушити, знову на секунду дивиться на мене тим самим трохи розфокусованим поглядом, ніби задумався про щось зовсім не те, про що треба.

І від цього в мене знову збивається дихання.

Всю дорогу я намагаюсь триматись спокійно, але це виходить погано. Думки постійно повертаються до того, що там будуть чужі люди, друзі Слави, якісь родини, діти, і мені раптом починає здаватись, що всі одразу зрозуміють — ми несправжня родина, що я не вписуюсь у цей його світ, що це була погана ідея.

Я кілька разів перепитую Ладу, чи вона взяла куртку, чи нічого не забула, хоча прекрасно знаю, що все на місці, і сама розумію, що роблю це тільки через нерви. Слава спочатку нічого не каже, тільки іноді кидає на мене короткі погляди.

Коли ми вже під’їжджаємо до турбази, я бачу попереду людей, машини, дітей біля будиночків, і всередині все знову стискається.

— Може, це все-таки погана ідея… — тихо кажу, більше собі, ніж йому.

Слава глушить двигун, але не виходить одразу. Я вже тягнусь до ременя безпеки, коли відчуваю його теплу руку на своїй долоні. Я завмираю і повертаюсь до нього.

— Все буде добре, — каже він тихіше, дивлячись прямо на мене.

Я мовчу, бо серце вже б’ється занадто швидко.

Він трохи стискає мою руку і додає тихіше:

— Для мене головне, що ви тут зі мною.

У мене одразу червоніють щоки, і я не знаю, як це сприймати, бо це звучить зовсім не як слова для «ролі». Я відводжу погляд першою, дивлюсь кудись у вікно, ніби там раптом стало дуже цікаво, але всередині вже все остаточно плутається.

Бо я надто добре розумію одну річ.

Я все ще його кохаю…

Ми виходимо з машини, Лада одразу оживає, починає крутити головою в різні боки, роздивляючись будиночки, гірлянди, дітей, які бігають подвір’ям, і це трохи допомагає мені теж зібратись. Слава бере пакунок із подарунком, який ми купували дорогою, і йде поруч так спокійно, ніби для нього це все справді не вперше.

Нас зустрічають біля великого дерев’яного будинку, чоловік, який телефонував Славі, представляється нам з малою, а потім одразу тисне руку Славі, усміхається ширше, ніж раніше, і я помічаю це навіть зі сторони. Ми вітаємо його сина, Лада одразу віддає подарунок, щось починає говорити про машинку всередині, і на кілька хвилин усе стає майже легким.

Але потім я починаю помічати жінок навколо.

І від цього всередині знову повільно з’являється напруга.

Вони всі виглядають дуже ідеально. Волосся, макіяж, дорогі сукні навіть тут, на природі, прикраси, сумки... Я автоматично опускаю погляд на свої джинси, на просту блузку, і те, що ще годину тому здавалось нормальним, раптом починає виглядати недостатнім.

Слава відходить поговорити з чоловіками, а я кажу Ладі, що швидко повернусь, і йду у вбиральню просто щоб трохи перевести подих.

Я стою біля дзеркала, проводжу руками по волоссю, намагаючись заспокоїтись, коли двері відчиняються і заходять дві жінки. Я чомусь одразу тікаю в кабінку. Жінки мене схоже не помічають й починають тихо говорити між собою.

— Що це за дівка зі Славою приїхала? — питає одна з ледь помітною усмішкою.

— Ага, — відповідає інша. — Я теж бачила. Якась лохушка бідна.

— Скажи дивно? Я думала, він вибере когось… іншого рівня.

Вони тихо сміються.

Я завмираю і відчуваю, як всередині все повільно опускається вниз.

— Ну, може, це у нього тимчасове помутніння, — додає перша. — Такі чоловіки не сходяться з такими жінками на такому серйозному рівні.

— Але що з дитиною? У неї дитина, — фиркає друга.

— Та ну ясно що то не його дитина. Я про нього постійно читала, не було у нього стосунків. Це просто чийсь байстрюк. 

Вони знову сміються, а я стою, стискаючи ручку дверей кабінки так сильно, що пальці починають боліти.

Я не рухаюсь.

Тільки відчуваю, як на очі повільно навертаються сльози, і злюсь на себе за це ще більше.

Гортайте далі, там продовження --------->