30. Дзвінка

Я відчуваю його погляд на собі й розумію, що він чекає відповіді, але думки після слів його матері досі шумлять у голові так сильно, що важко зібратись. Ідея ще кудись із ним їхати, проводити разом вихідні, робити вигляд щасливої сім’ї перед чужими людьми раптом здається дуже небезпечною, бо це вже надто схоже на справжнє життя.

— Я хочу! — одразу вигукує Лада раніше, ніж я встигаю щось сказати, і повертається до мене з такими очима, ніби питання вже вирішене. —  Дуже!

Я видихаю тихо, проводжу рукою по її волоссю і намагаюсь усміхнутись, хоча всередині все напружене.

— Мамо, ну будь ласка! — продовжує випрошувати Лада. 

— Ладо, це не так просто…

— Чому? — одразу питає вона. — Там буде природа і дітки.

Я піднімаю очі на Славу, ніби шукаю хоч якийсь привід відмовити, але він дивиться спокійно, без тиску, і від цього тільки складніше йому відмовити.

— Якщо тобі некомфортно, не поїдемо, — каже він рівно. — Я не змушую.

Саме через те, як спокійно він це говорить, мені стає ще важче сказати «ні».

Лада вже обіймає мене за руку.

— Мамулю…

Я заплющую очі на секунду, а потім тихо видихаю:

— Добре.

— Правда?! — Лада одразу радісно усміхається.

— Правда, — я киваю вже трохи приречено.

Вона мало не підстрибує на місці, а я ловлю себе на тому, що нервую ще сильніше, ніж до цього, бо прекрасно розумію, чим далі це заходить, тим важче буде потім для мене і неї вийти з цієї «гри».

***

Робочий тиждень пролітає так швидко, що я навіть не встигаю нормально видихнути. Постійно щось нове, задачі, знайомства, документи, але це приємна втома, не така, від якої хочеться втекти. Колектив виявляється нормальним, без дивних натяків і напруги, керівниця спокійна, вимоглива, але чесна, і я ловлю себе на тому, що вперше за довгий час іду на роботу практично з бажанням працювати.

Лада теж поступово повертається у звичний ритм, нормально ходить у садок, постійно щось розповідає про дітей, заняття, нові ігри, і вдома знову стає більше звичайного життя, а не тільки переживань. Іноді мені навіть здається, що все починає нарешті налагоджуватись.

В будні Слава їде в якесь відрядження і ми не бачимось, але листуємось практично щодня і здається, я звикаю до цього листування, а це погано. 

У суботу зранку Лада прокидається раніше за мене і одразу прибігає в кімнату.

— Ми сьогодні їдемо? — питає вона так, ніби я можу раптом скасувати поїздку.

— Їдемо, — я усміхаюсь і киваю. 

Вона одразу починає метушитись, бігає по квартирі, перевіряє свій рюкзачок, перепитує, чи взяли її нову кофту, і ця її радість трохи заспокоює навіть мене, хоча всередині все одно є дивне хвилювання…

***

Я стою перед шафою вже хвилин десять і не розумію, що вдягнути, бо «турбаза» у виконанні людей рівня Слави може означати що завгодно. Врешті я здаюсь і відкриваю чат.

«Що взагалі вдягати?» — пишу йому. — «Щоб я не виглядала дивно».

Відповідь приходить майже одразу.

«Привіт. Формат сімейний, не офіційний. Щось звичайне, для природи, не надто нарядне».

Я перечитую це повідомлення двічі, і чомусь саме слово «сімейний» чіпляє мене.

«Тобто без підборів?» — перепитую.

«Без підборів», — відповідає він. — «Хоча тобі вони личать».

Я одразу закушую губу і відкладаю телефон, ніби це допоможе не реагувати на такі речі.

Не допомагає.

Гортайте далі, там продовження --------->