34

— Мені треба відповісти, — кажу коротко. — Я зараз повернусь.

Я виходжу з кімнати, прикриваю за собою двері і тільки тоді беру слухавку, відходячи трохи далі по коридору, щоб не чути їх і щоб вони не чули мене.

— Так, слухаю, — кажу рівніше.

— Славо, привіт, — дзвонить дуже важлива людина, сам Михайло Калиновський, я колись намагався зробити з нього партнера, але до нього було не підступитись.... — Слухай, я тут одну штуку побачив і, чесно, трохи здивувався.

Я автоматично напружуюсь, але тримаю тон спокійним.

— Щось сталось?

— Та ні, навпаки, — відповідає він. — Ти, виявляється, не такий вже й холостяк.

Я спочатку трохи гублюсь, але швидко підхоплюю цю тему, я ж дійсно тепер з Дзвінкою для всіх.

— Так, я просто це не афішував, — кажу рівно.

— Та я зрозумів, — продовжує він. — Просто бачив фотку в пабліку. Ти там з дівчиною і дитиною, сідаєте в машину. Я, чесно, не знав, що в тебе є родина.

Я проводжу рукою по потилиці, на секунду замислююсь, але не пояснюю нічого зайвого.

— Ну, тепер знаєш, — відповідаю коротко.

— Слухай, — його голос стає теплішим. — Я на вихідних влаштовую святкування малому, йому виповнюється шість років. Їдемо на турбазу, практично сімейний формат. Приїжджайте всі разом.

Я на секунду зависаю, розуміючи, що це вже інший рівень розмови. Але все ж не знаю, чого очікувати від Калиновського.

— Дякую за запрошення, — кажу максимально спокійно. — Я спитаю у Дзвінки, чи зможемо.

— Запитай, — відповідає він. — Думаю, нам буде про що поговорити вже в такому форматі.

— Добре, домовились.

Я скидаю виклик, ще кілька секунд стою, дивлячись перед собою, а потім одразу дістаю телефон, відкриваю пошук і знаходжу те, про що він говорив.

Публікацію, яка була виставлена буквально годину тому.

Я відкриваю фото  і на секунду просто зависаю, бо це не виглядає як випадковий кадр, там ми виглядаємо як справжня сімʼя. Дзвінка поруч, Лада біля неї, я відкриваю двері машини, і в цьому русі, в тому, як ми стоїмо, немає нічого штучного. Ми дійсно як сім’я.

Я затримую погляд на фото, проводжу пальцем по екрану і ловлю себе на дивній думці, що мені це… подобається. Не сам факт, що нас зняли, а те, як це виглядає зі сторони.

Я ще раз дивлюсь на фото і тільки після цього опускаю телефон, коротко видихаючи, бо розумію, що це вже заходить трохи далі, ніж я планував. Але я тільки радий… От тільки чи хотіла б Дзвінка чогось більшого?... 

Я зітхаю, гашу екран телефону і повертаюсь у кімнату, ніби нічого особливого не сталося, хоча насправді мені є над чим подумати. Дзвінка сидить так само рівно, як і раніше, але варто мені підійти ближче і сісти поруч, як я одразу помічаю деталь, яку вона намагається приховати — її руки трохи тремтять, пальці стиснуті сильніше, ніж потрібно.

Я нахиляюсь ближче і питаю тихо, щоб ніхто не чув:

— Все добре?

Вона одразу піднімає на мене очі, її погляд трохи розгублений.

— Так, — відповідає вона швидко. — Все нормально.

І фальшиво усміхається.

Я дивлюсь на неї, але не встигаю нічого сказати, бо нас перебиває мама.

— Хто телефонував? — питає вона, і в її голосі знову з’являється невдоволення.

Я відкидаюсь трохи назад, переводжу погляд на неї і відповідаю спокійно:

— Майбутній можливий партнер. Запросив на вихідні на турбазу, святкування в нього, сімейний формат.

Я роблю коротку паузу і додаю вже рівніше:

— Сказав, щоб я приїжджав з родиною.

Мама хмуриться ледь помітно, але я не даю їй нічого сказати, повертаюсь до Дзвінки і питаю вже прямо:

— Дзвінко, ви з Ладою поїдете зі мною?

Я ще не встигаю почути її відповідь, як Лада одразу оживає, піднімає голову і каже швидко, не стримуючись:

— Я хочу! Дуже! 

Я мимоволі переводжу погляд на неї і ледь усміхаюсь, а потім знову дивлюсь на Дзвінку, вже чекаючи її рішення.

Ось і чергова глава!

 Якщо книга вам сподобалась, але ви ще не зареєстровані на букнет, це можна зробити за один клік і тоді ви зможете додати книгу до бібліотеки, щоб вона точно не загубилась! Реєстрація на букнет безпечна і безплатна) Також буду вдячна за сердечко книзі і коментарі!