33. Дзвінка

Я стою на порозі і відчуваю, як всередині все стискається від цього погляду, від тону, від того, як вона дивиться спочатку на мене, потім на Ладу, ніби ми щось зайве, ніби нас уже оцінили і вирок винесли ще до того, як ми зайшли. Мені хочеться різко розвернутись, взяти Ладу за руку і просто піти, без пояснень, без цієї напруги, бо це було поганою ідеєю з самого початку, і зараз це відчувається ще гостріше.

Я вже майже роблю крок назад, але Слава бере мене за руку, різко і впевнено.І цей дотик зупиняє мене.

— Так, — каже він рівно, але в голосі з’являється твердість, якої я ще не чула. — Це моя сім’я.

Я відчуваю, як його пальці трохи стискають мою долоню, і серце знову збивається, але вже не від страху, а від цього дотику і від того, як він це сказав. Я знову і знову закохуюсь в нього… Все більше і більше. Хоч і обіцяла собі не робити цього. 

— Це Дзвінка, — додає він, трохи повертаючись до мене, — а це Лада.

Його мама не відповідає одразу, тільки дивиться, і цей погляд не стає теплішим, навпаки, ніби здається ще холоднішим, більш оцінюючим, ніби вона намагається знайти, за що зачепитись.

— І якщо тобі, мамо, щось не подобається, — продовжує Слава вже спокійніше, але ще твердіше, — ми можемо піти.

Я завмираю.

— Але всі разом, — додає він.— І я теж. 

На секунду стає тихо. Його мама хмуриться, переводить погляд з нього на мене, потім знову на нього, і в цій паузі відчувається, що їй це не подобається.

— Славо, синку, що ти видумуєш, — каже вона все ще різко, але вже не так впевнено, як раніше.

І все одно дивиться на мене несхвально. Я відчуваю це чітко, майже фізично, і від цього знову напружуюсь, але руку не забираю. Бо він все ще тримає мене і це додає мені впевненості. Та я все ще думаю, що ми зараз розвернемось і підемо, бо це було б простіше, правильніше, безпечніше. Але він не відпускає.

— То що, нам залишатись? — питає спокійно, але в голосі чітко чути цю межу. — Ти запрошуєш нас в дім і будеш поводитись відповідно? Ставитись до нас, як до бажаних гостей?

Я завмираю. Чому він робить це? Для його гри це не було важливо… 

Його мама насуплюється, губи стискаються в тонку лінію, вона явно не звикла, щоб з нею так говорили, тим більше він. Вона ще кілька секунд дивиться на нього, вирішучи, що робити, а потім ледь помітно киває.

— Заходьте, — каже сухо. — Звісно, ви бажані гості.

Ми проходимо в дім, я відчуваю, як напруга трохи слабне, але не зникає. За столом усе виглядає майже нормально: кілька нейтральних запитань, відповіді, Лада щось розповідає, і я намагаюсь триматись рівно, не показувати, як насправді напружена. Його мама говорить також стримано, без відкритої різкості, але ця холодність в її голосі нікуди не зникає, тепер вона просто схована під ввічливістю.

Потім телефон Слави раптом дзвонить.

Він дивиться на екран, хмуриться ледь помітно і піднімається.

— Мені треба відповісти, — каже коротко. — Я зараз повернусь.

Він виходить, і варто дверям зачинитись, як щось у повітрі змінюється і напруга стає сильнішою.

Я навіть не одразу піднімаю погляд, але вже відчуваю на собі її очі, і коли все ж дивлюсь, бачу, що вона вже не приховує цього холодного, оцінюючого погляду.

— Ти ж розумієш, — каже вона тихо, але чітко, — що ніколи не отримаєш наших грошей.

Я на секунду просто дивлюсь на неї, не одразу вловлюючи сенс, а потім всередині щось стискається.

— І я подбаю, — додає вона так само спокійно, — щоб Слава це теж зрозумів, — вона робить коротку паузу, ніби смакує ці слова. — І щоб він тебе залишив.

Я відчуваю, як стискаються пальці на колінах, але зовні не рухаюсь. Чому мені зараз боляче?... 

Ось і чергова глава! Вибачте за затримки, була на книжковій країні, трохи видохлась і втомилась.

 Якщо книга вам сподобалась, але ви ще не зареєстровані на букнет, це можна зробити за один клік і тоді ви зможете додати книгу до бібліотеки, щоб вона точно не загубилась! Реєстрація на букнет безпечна і безплатна) Також буду вдячна за сердечко книзі і коментарі!