31. Слава

Я бачу обличчя Дзвінки  і одразу розумію, що вона на межі. Ще секунда, і вона зірветься. 

— Все буде добре, — кажу рівно, одразу беручи ситуацію під контроль. — Дала десь тут, вона не могла далеко піти.

Я кладу руку їй на плече, трохи стискаю, щоб вона сфокусувалась на мені, а не на паніці.

— Ми її знайдемо.

Дзвінка киває, але я бачу, що вона мене майже не чує, її очі вже блищать, а дихання збите.

— Ходімо до охорони, — кажу коротко. — Камери подивимось.

Я беру її за руку і веду за собою. Вона йде поруч, і я відчуваю, що її вже трохи трясе.

— Це я винна… — каже вона тихо. — Я її залишила…

Я різко зупиняюсь, повертаю її до себе.

— Ні, — кажу чітко. — Ти не винна.

Вона хитає головою, і я бачу, що ще трохи і вона заплаче.

— Я погана мама…

— Ти нормальна мама, — перебиваю одразу. — Чуєш мене? Нормальна.

Вона завмирає на секунду, дивиться на мене, і я додаю вже трохи тихіше:

— З Ладою все буде добре. Зараз ми її знайдемо.

Я не даю їй часу знову піти в ці думки, просто веду далі до охорони, пояснюю ситуацію коротко і по суті.

І тільки поки вони щось уточнюють, я ловлю себе на думці, що я і сам дуже сильно переживаю. Я цього не очікував.

Вже за хвилину йдемо з охороною разом по коридору, вони щось питають, уточнюють, а я відповідаю коротко, по суті, не відволікаючись. Дзвінка відповідає не так спокійно, їй набагато важче.

Я ковзаю поглядом по вітринах, по людям, по всьому навколо, намагаючись зачепитись за щось, за будь-яку підказку, куди могла піти Лада, і в якийсь момент, коли ми підходимо до дитячої кімнати, як стартової точки,  зупиняюсь.

Я бачу магазин іграшок. Я дивлюсь туди ще раз, уже уважніше. 

— Може, туди зайшла, — кажу швидко, показуючи рукою.

Ми не зупиняємось, просто одразу звертаємо в магазин, і я відчуваю, як Дзвінка поруч напружується ще більше, ніби боїться не знайти її і тут.

Ми проходимо між рядами, швидко, переглядаємо полиці, людей, дітей, але перші секунди Ладу де нбачимо.

І тільки коли заходимо до відділку барбі, бачимо Ладу.

Вона сидить на підлозі біля виставкового лялькового будиночка і захоплено грається, ніби нічого не сталося, ніби це найзвичайніша річ у світі.

Я зупиняюсь,напруга, яка тримала мене весь цей час, різко відпускає.

— Там, — кажу до Дзвінки, мій голос вже спокійний.

І тільки зараз розумію, наскільки сильно я напружився до цього.

Я бачу, як Дзвінка зривається з місця, підлітає до Лади, різко опускається поруч і одразу притискає її до себе так міцно, ніби боїться відпустити навіть на секунду. Вона цілує її в волосся, в щоку, гладить по голові, і в цих рухах більше страху, ніж слів, бо голос у неї трохи тремтить, коли вона починає говорити.

— Ти куди пішла?.. Навіщо?

Лада спочатку дивиться на неї здивовано, ніби не до кінця розуміє, що сталося, але обіймає у відповідь, притискається, і щось тихо бурмоче про будиночок і про іграшки.

— Не можна так робити, — каже Дзвінка вже трохи різкіше, але рук не прибирає, навпаки притискає малу ще сильніше. — Ти не можеш сама кудись іти… Ми ж про це не раз говорили… 

Вона знову цілує її, проводить рукою по волоссю, я бачу, як її все ще трохи трясе, хоча вона намагається триматись.

Я стою поруч і не втручаюсь, просто дивлюсь на них і ловлю себе на тому, що відпустило тільки зараз, коли вона вже в неї на руках. Напруга сходить повільно, але до кінця не йде, залишаючи після себе це дивне відчуття всередині.

Я підходжу ближче, але нічого не кажу, тільки швидко гладжу Ладу по голівці. Вона піднімає на мене очі, усміхається, ніби нічого не сталося, і від цього стає ще дивніше.

І я розумію, що мене це зачепило сильніше, ніж мало б.

Ми швидко докуповуємо все необхідне, не затримуючись, і Лада випрошує перекус у Макдональдсі, тому сідаємо на кілька хвилин, вона їсть із таким задоволенням, що навіть трохи стає легше після всього, що було. 

***

Коли ми їдемо, в машині тихо. Лада засинає на задньому сидінні, а коли під’їжджаємо, це відчуття спокою тільки сильніше відчувається.

Я глушу двигун, на секунду озираюсь назад, переконуюсь, що Лада спить, а потім повертаюсь до Дзвінки і, не задумуючись, легко торкаюсь її долоні. Вона одразу напружується, але руку не забирає, і ця коротка пауза затягується довше, ніж мала б.

— Дякую тобі і пробач за те, що трапилось, — кажу рівно, ніби це все, що хотів сказати.

Насправді ні.

Я дивлюсь на неї, і в голові зовсім інші слова. На секунду навіть з’являється імпульс сказати прямо, що мені мало того, що у нас зараз є….

Ось і чергова глава!

 Якщо книга вам сподобалась, але ви ще не зареєстровані на букнет, це можна зробити за один клік і тоді ви зможете додати книгу до бібліотеки, щоб вона точно не загубилась! Реєстрація на букнет безпечна і безплатна) Також буду вдячна за сердечко книзі і коментарі!