30. Дзвінка

Ми приїжджаємо в ТЦ, і Лада одразу оживає, тягне мене за руку від вітрини до вітрини, але Слава спокійно бере все під контроль і веде нас у дитячий магазин. Він дозволяє їй обрати ту сукню, яку вона хоче, а ще вони беруть маленькі сріблясті туфельки, як у принцеси, і таку ж сумочку.

Коли вона виходить у новій сукні, крутиться перед дзеркалом і сміється, він усміхається так само легко, і від цього щось всередині стискається. Мені так приємно дивитись на них… Я дуже щаслива, що Лада все ж познайомилась з батьком, хай вона і не дізнається, що він дійсно її батько. 

— Можна туди? — просить Лада, помітивши яскраву вивіску квест-кімнати, коли ми вже виходимо з магазину.

Я вже хочу відмовити, але Слава дивиться на мене коротко і спокійно каже, що ми тоді якраз швидко купимо все мені, і я чомусь погоджуюсь, хоча ще хвилину тому була впевнена, що скажу «ні».

У жіночому магазині я беру першу сукню, яка здається нормальною, і швидко йду в примірочну, ніби хочу сховатись від його погляду ще до того, як він стане надто уважним. Перевдягаюсь, дивлюсь на себе в дзеркало, проводжу рукою по тканині і відразу ж думаю, що це занадто відверто, занадто яскраво, що це не для мене, що це помилка.

Я виходжу.

І одразу ловлю на собі його погляд.

Слава не просто дивиться, він розглядає, повільно, ніби роздягає мене поглядом, і від цього стає ніяково настільки, що хочеться знову заховатись у примірочній. Його очі затримуються на обличчі, на плечах, на тому, як тканина лягає по фігурі, і я ловлю себе на тому, що не можу нормально вдихнути.

— Ну? — питаю тихо. Розумію, що мені справді важливо, що він скаже.

Він робить крок ближче, не відводячи погляду, і відстань між нами стає занадто малою.

— Дуже, — каже він тихо. — Тобі дуже личить.

Я відводжу погляд, дивлюсь на цінник і одразу швидко кажу.

— Це дорого… Надто, я не можу це прийняти. 

Я вже хочу розвернутись, але роблю крок — і одразу спіткаюсь, бо підбори вищі, ніж я звикла, нога підвертається. Я майже падаю,  практично не встигаю навіть зрозуміти, як це  сталося, але Слава одразу підхоплює мене.

Його рука різко, але впевнено лягає на талію, інша ловить мою руку, притягує ближче, і я опиняюсь занадто близько до нього, настільки близько, що на секунду просто завмираю. Повітря ніби вибиває з легенів.

Я підводжу на нього очі. Він також дивиться на мене, не відводячи погляду. Його пальці все ще на моїй талії, і він не поспішає їх прибирати.

— Обережніше, — каже тихіше.

Я ковтаю повітря, намагаючись вирівняти дихання, але це виходить не одразу.

— Я… в порядку, — відповідаю, але голос тремтить.

Він повільно відпускає мене, але не одразу, я відчуваю жар від його пальців.

Я роблю крок назад, дивлюсь знову на себе в дзеркало, але вже не бачу там сукню.

— Все одно дорого, — кажу тихіше, більше щоб повернути себе в реальність.

— Не видумуй, — відповідає він спокійно, дивлячись уже не на цінник, а на мене. — Тобі дуже личить, ми це беремо. 

Він дивиться на мене таким поглядом, що мені стає ще складніше сказати «ні».

Ми підбираємо до сукні туфлі, потім він додає маленьку сумочку, і я вже навіть не намагаюсь сперечатись так впевнено, як раніше, тільки знову кажу, що це занадто, але він ніби цього не чує.

— Тобі дуже личить, — додає він знову, і я розумію, що це вже не аргумент.

І це мене бентежить набагато сильніше, ніж ціна тих речей. Я здаюсь.

Слава розраховується, ми повертаємось до квест-кімнати, і я вже наперед уявляю, як Лада вибіжить до нас, щось почне швидко розповідати, показувати, і від цієї думки стає трохи легше.

Біля входу стоїть дівчина-наглядачка, вона говорить по телефону, трохи відвернувшись, і тільки коли помічає нас, швидко киває, показує, що зараз підійде.

— Ми за Ладою, — кажу я, і вона киває, ще кілька секунд домовляє щось в слухавку, а потім відкладає телефон і йде вглиб кімнати.

Я стою, стискаючи пакет, просто чекаю, дивлячись у той бік, куди вона пішла. Слава поруч. Минає хвилина, потім ще одна.

Я починаю нервово переводити погляд з входу на годинник, на дітей, які бігають поруч, але Лади серед них немає.

І тут дівчина повертається.

Її обличчя вже не таке спокійне, як було кілька хвилин тому, вона виглядає розгублено, навіть трохи напружено, і від цього в мене всередині щось різко холоднішає.

— Вибачте… — каже вона, і голос у неї вже не такий впевнений. — Здається, її немає всередині…

Я в шоці дивлюсь на неї. 

— Як… немає? — перепитую, але вже відчуваю, як серце починає битися швидше.

Вона знову кидає погляд назад, ніби сама не вірить.

— Вона точно ще пʼять хвилин тому була тут… але зараз… я не бачу її.

У мене всередині все різко стискається…

Ось і чергова глава!

 Якщо книга вам сподобалась, але ви ще не зареєстровані на букнет, це можна зробити за один клік і тоді ви зможете додати книгу до бібліотеки, щоб вона точно не загубилась! Реєстрація на букнет безпечна і безплатна) Також буду вдячна за сердечко книзі і коментарі!