29. Слава

#перед дзвінком до Лади

Коли телефон дзвонить, я на секунду завмираю, думаючи, чи варто зараз відповідати, але все ж проводжу пальцем по екрану.

— Так, слухаю.

— Ти нас обманув, — батько навіть не вітається, говорить різко, без вступів. — Дівчину так і не показав. Твій час вийшов, Славо. Думаєш, ми не розуміємо, що це все вигадки?

Я стискаю телефон сильніше, відчуваючи, як всередині піднімається знайоме роздратування.

— Я нічого не вигадував, — відповідаю рівно. — І вас не обманював.

На тому кінці батько замовкає, він не очікував такої відповіді.

— Тоді де та ефемерна дівчина? — жорсткіше. — Чому ми її до сих пір не бачили?

Я на секунду заплющую очі, роблю вдих і видих, а потім кажу максимально спокійно:

— Побачите.

— Коли? — одразу перепитує він. 

— Давай завтра, — відповідаю без паузи. — Я привезу свою сім’ю.

На тому кінці різко стає тихо.

— Сім’ю?.. — це вже мама, її голос звучить розгублено. — Ти зараз серйозно? Яку сім’ю? Хто ця жінка взагалі? І що значить "сімʼю? 

Я коротко видихаю, дивлячись кудись убік, і розумію, що якщо зараз розмова продовжиться, вона затягнеться надовго.

— Ми не розписувались, — кажу швидко. — Але так, це не тільки жінка.

Що ж, грати, так до кінця. Я роблю коротку паузу і додаю:

— Ще дитина.

— Слава, почекай, що значить "дитина"? — мама одразу підвищує голос, і я вже чую, що зараз почнуться питання.

— Завтра все побачите, — перебиваю її.

— Але…

Я не даю їй договорити і просто скидаю виклик.

Телефон гасне в руці, і кілька секунд я просто дивлюсь на екран, розуміючи, що відступати вже нікуди….

Потім я дзвоню до Дзвінки.  І описую ситуацію. Вона дивується.

— Прямо завтра?.. — перепитує вона, і в голосі чутно здивування.

Я стискаю телефон сильніше і коротко киваю, ніби вона може це побачити.

— Так. Пробач, що так вийшло, — кажу рівно, але без звичної впевненості. — Я не планував так швидко. Просто… так склалось.

Я роблю паузу, даю їй час відреагувати, але водночас не хочу залишати це завислим в повітрі.

— У тебе вийде? — додаю тихіше. — Ми ж ніби домовились.

Знову тиша, коротка, але напружена, і я вже готовий почути «ні», бо це було б логічно, але вона видихає і відповідає:

— Ну… добре.

Я на секунду заплющую очі, відчуваючи, як напруга трохи відпускає.

— Дякую, — кажу, ледь усміхаючись, хоч вона того знову не бачить. — Ти дуже виручиш мене. 

Я проводжу рукою по потилиці і додаю:

— Може, зʼїздимо сьогодні в магазин, купимо щось тобі і малій? Якийсь новий одяг… Щоб ви почувались впевненіше. 

На тому кінці пауза, і я вже приблизно розумію, що вона скаже.

— Не треба, — відповідає вона тихіше. — Не варто витрачатись, у нас є, що вдягти.

Я ледь усміхаюсь, хоч вона цього не бачить, бо це звучить саме так, як я і очікував.

— Та ну, — кажу спокійніше. — Все нормально. Я сам цього хочу.

Вона мовчить, ніби не зовсім впевнена, чи варто сперечатись далі, і я додаю вже простіше, без натиску:

— Мені буде приємно зробити щось для вас… 

Я не пояснюю нічого більше, не переводжу це в «потрібно» чи «треба», просто залишаю як є, бо я дійсно думаю про їхній комфорт зараз. 

— Заїду за вами, — додаю після короткої паузи. — Скажеш, коли будеш вдома.

Ось і чергова глава!

 Якщо книга вам сподобалась, але ви ще не зареєстровані на букнет, це можна зробити за один клік і тоді ви зможете додати книгу до бібліотеки, щоб вона точно не загубилась! Реєстрація на букнет безпечна і безплатна) Також буду вдячна за сердечко книзі і коментарі!