22. Слава. Небайдужий

Ми виїжджаємо з ресторану  в тиші, в машині чується хіба що рівний шум дороги та дощу, що ще крапає десь з даху. Лада засинає майже одразу, щойно вмощується на сидінні. 

Я мав би думати про інше. Про роботу, про батька, про те, як це все правильно зіграти, щоб закрити питання і рухатись далі, але замість цього ловлю себе на тому, що думаю про те, як Дзвінка виглядала, коли вийшла з під’їзду, як ніяково відвела погляд, коли я сказав, що вона красива, і як усміхнулась, думаючи, що я не бачу.

Це зайве. Я не для цього це все починав.

Я паркую машину біля її будинку, глушу двигун, і мені раптом стає сумно, що наше "недопобачення" має закінчитись, але вона не виходить одразу, і я теж не рухаюсь. Тиша зависає між нами, але вона  вже не нейтральна, в ній є щось більше, щось,  чого я не планував.

Я повертаю голову до Дзвінки, зазираю їй в очі і в якийсь момент рука сама знаходить її долоню.

Вона здригається, різко повертається до мене, і я одразу бачу цю реакцію, занадто живу для «просто ролі».

— Не треба, — каже вона тихіше. — Нам не треба зараз грати пару. Все одно ніхто не бачить.

Я дивлюсь на неї і ловлю себе на тому, що це все давно не про те, що «бачить хтось чи ні», це про інше, але Дзвінка ховається за це, і це теж зрозуміло.

— Тобі з цього ніякої вигоди, — додає вона, ніби ставить крапку.

Я коротко видихаю, ковзаю поглядом по її обличчю і тільки тоді відповідаю:

— Я не думаю про вигоду.

Вона мовчить, дивиться на мене уважно,, ніби намагається зрозуміти, де тут підвох.

Я трохи сильніше стискаю її долоню, але вже не різко, а впевнено.

— Я просто… — роблю коротку паузу, підбираючи слова. — Хотів взяти тебе за руку.

Я не відпускаю її долоню одразу, даю їй можливість забрати руку самій, якщо вона захоче, але вона не рухається, тільки дивиться на наші долоні і мовчить. В цій паузі немає звичної напруги, скоріше щось інше, більш тихе і небезпечне, бо це вже не схоже на гру, і я це відчуваю занадто чітко.

На задньому сидінні щось тихо шарудить, Лада ворушиться, щось бурмоче крізь сон і розплющує очі, кліпає кілька разів, ніби не одразу розуміє, де вона. І в ту ж секунду Дзвінка різко забирає свою долоню, ніби її обпекло, відвертається до доньки, і я бачу, як вона червоніє ще сильніше, ніж до цього.

— Ми приїхали, — каже вона швидко, навіть трохи поспішно, вже відстібаючи ремінь.

Вона відкриває двері, виходить, обходить машину і обережно бере Ладу на руки, притискає до себе, ніби ховається за цим рухом. Я теж виходжу, відкриваю задні двері, але вона вже все зробила сама, і ми на секунду опиняємось поруч.

— Дякую… за вечерю, — каже вона, не дивлячись прямо на мене, ніби боїться поглянути мені в очі. 

— Дякую за компанію… Ми ж побачимось завтра? — питаю, все ж ловлячи її погляд. 

— Не знаю щодо завтра, але свою обіцянку я виконаю… — бурмоче вона. — Дякую і тобі за все…  Я піду, холодно і мала важка.

Я тільки киваю, не намагаючись її зупинити, бо бачу, що вона вже все вирішила.

Дзвінка швидко розвертається і йде до під’їзду, притискаючи Ладу до себе, і навіть не обертається, поки не зникає за дверима.

Я раптом розумію, що ця наша ніби «проста» домовленість перестає бути простою. Я небайдужий до Квітки…  Це очевидно…

Ось і чергова глава!

 Якщо книга вам сподобалась, але ви ще не зареєстровані на букнет, це можна зробити за один клік і тоді ви зможете додати книгу до бібліотеки, щоб вона точно не загубилась! Реєстрація на букнет безпечна і безплатна) Дяка за ваші сердечка книзі і коментарі!