21. Дзвінка. Реакція і (не)гра

Ми підходимо до машини, і Слава вже чекає з телефоном у руці, але варто йому підняти погляд, як він на секунду зависає і ледь не впускає його, різко ловить, ніби сам не очікував такої реакції. Я це бачу і розумію, що усміхаюсь, хоча ще хвилину тому була впевнена, що це була помилка і треба було взагалі не виходити, і ця його розгубленість раптом робить усе ще гіршим.

Слава відкриває двері, допомагає Ладі сісти, потім дивиться на мене якимось таким поглядом, який я не можу описати, і каже:
— Ти сьогодні дуже красива.
Я одразу відводжу погляд, ніби це нічого не значить, але відчуваю, як щоки червоніють, і тихо кидаю:
— Нічого особливого, мені ж треба грати твою дівчину.
Він нічого не відповідає, тільки ледь усміхається, і від цього стає не по собі, бо я ж сама собі щойно сказала, що це гра і це не має нічого значити…

***

У ресторані Слава відсуває мені стілець, і я сідаю, намагаючись виглядати спокійно, хоча всередині мене ніби буря. Лада спочатку сідає біля мене, але майже одразу дивиться на Славу і вирішує все сама, перебирається до нього, і я зависаю на секунду, дивлячись, як легко вона це робить, як до нього тягнеться, і це чомусь зачіпає мене. 

Я беру меню, щоб зайняти руки, але майже нічого не бачу, бо весь час краєм ока спостерігаю за ними. Слава щось тихо каже, як Лада сміється, нахиляється ближче, і це виглядає занадто природно, ніби так і має бути. У якийсь момент він нахиляється до мене і легким рухом прибирає краплю води з мого волосся, його пальці торкаються шкіри, і цей дотик затримується довше, ніж має, я здригаюсь від цього дотику.

—  Дякую… — здається, я знову червонію. 

Я ще не встигаю зібратись, як поруч з нашим столом з’являється якась жінка і раптом її пальці лягають Славі на плече так, ніби мають повне право там бути.
— Славо, який сюрприз… — каже вона м’яко, і я піднімаю очі.
Вона красива, яскрава, доглянута, з тією самою впевненістю. Певно, саме такі жінки завжди поруч із такими чоловіками, як він… 

— А це хто? — вона дивиться на мене, потім на Ладу, і в її усмішці з’являється щось неприємне. — Ти ж ніби завжди був затятим холостяком. Та і взагалі… Ти ніколи не звертав уваги на таких простих дівчат. Це що, благодійність якась?

Всередині ніби щось обривається, різко, боляче, занадто неочікувано навіть для мене самої, бо я ж не повинна так реагувати, мені ж байдуже, це ж просто роль, але раптом стає зовсім не байдуже. Мене дратує її тон, її рука на його плечі, те, як вона дивиться на нього, ніби має право, і ще більше бісить те, що він дозволяє їй так стояти поруч.

Я мовчу, дивлюсь у меню, але нічого не бачу, бо чекаю тільки одного: що він скаже, і злюсь на себе за це.

Слава відповідає на диво спокійно, але я не очікую того, що він каже:
— Дзвінка — найкраща жінка у світі.

Я піднімаю погляд  і секунду просто дивлюсь на нього, не вірячи, що він це сказав, а всередині стає ще гірше, бо це звучить не як частина гри.

Вона завмирає, її усмішка тріскається, погляд стає холоднішим, і я бачу, як її це зачепило.
— Серйозно? — кидає вона тихіше.

— Серйозно, — киває Слава, а дивиться на мене, а не на неї. 

Робить все так, ніби на цьому розмова закінчена, і цього достатньо.

Вона забирає руку з його плеча, ще раз кидає на мене короткий погляд, уже без усмішки, розвертається і йде, і тільки коли вона зникає, я розумію, що весь цей час сиділа, стискаючи пальці на колінах так сильно, що вони аж побіліли.

Я повільно розтискаю руки, вдихаю глибше і намагаюсь повернути собі спокій, ніби нічого не сталося, ніби це мене взагалі не зачепило. Це ж просто роль, просто гра, ми домовились, і нічого більше тут немає, я не повинна вигадувати зайвого і тим більше відчувати це все настільки гостро.

Це все одно тільки гра. Він і заступився за мене тому що грає мого хлопця… Не інакше…

Гортайте далі, там продовження --------->