20. Дзвінка. Я хочу, щоб йому сподобалось?

Ми під’їжджаємо до будинку, дощ уже трохи стихає, але краплі все одно стукають по даху, і в машині стає тихо після цієї метушні. Я відстібаю Ладу, допомагаю їй вибратись, поправляю волосся, яке вже починає висихати, і думаю тільки про те, щоб швидше завести її додому.

— Мамо… — вона тягне мене за руку, а потім дивиться на нього. — Ми ж ще побачимось зі Славою?

Я завмираю на секунду. Слава відповідає спокійно:

— Можемо. Якщо мама буде не проти.

Я вже хочу щось сказати, але він додає, ніби це найпростіше рішення:

— Можемо повечеряти навіть зараз, коли ви перевдягнетесь. Я почекаю тут.

Лада одразу повертається до мене, її очі світяться.

— Ну мамулю, будь ласка… — вона тягне, обіймає мене за руку. — Ну давай…

Я зітхаю, проводжу рукою по її волоссю і відчуваю, як всередині все знову починає стискатися, бо це погана ідея, і я це прекрасно розумію.

— Добре, — кажу тихіше. — Але швидко перевдягнемось.

Вона одразу радіє, і ми виходимо з машини, я навіть не дивлюсь на нього, просто веду її до під’їзду. Не хочу, щоб він зрозумів зайве.

У під’їзді тепло, і тільки коли двері за нами зачиняються, я дозволяю собі трохи видихнути. Ми піднімаємось сходами, вона щось розповідає про садок, але раптом замовкає і дивиться на мене уважніше.

— Мамо… — каже тихо. — А тобі подобається Слава?

Я завмираю на секунду, але одразу ж всередині різко ставлю межу.

Ні. Він мені не цікавий. Я не кохаю його.

Я взагалі про нього не думаю. Крапка. Я стискаю губи, відчуваючи, як від цієї думки стає навіть трохи легше, ніби я сама собі щось довела.

І водночас я злюсь. Бо це не до кінця правда. Я відводжу погляд, відкриваю двері квартири і тихіше кажу:

— Йди перевдягайся, добре?...

***

Я йду в спальню, стягую з себе вологий одяг, відчуваю, як холод поступово відпускає. Відкриваю шафу, беру перше, що потрапляє під руку… і зупиняюсь.

Сукня.

Я дивлюсь на неї кілька секунд, ніби це щось підозріле, але все одно одягаю, швидко, майже не думаючи. Волосся ще трохи вологе, падає на плечі, я машинально проводжу по ньому руками і підходжу до дзеркала.

І одразу ж хмурюсь. Це погано. Я так не збиралась. Я ж просто спущусь на півгодинки, ми разом поїмо  і все.

Навіщо ця сукня?

Я вже тягнусь, щоб зняти її, навіть роблю крок назад від дзеркала, але в цей момент двері тихо відчиняються, і в кімнату зазирає Лада.

Вона завмирає на порозі і дивиться на мене кілька секунд, а потім широко усміхається.

— Мамо… ти дуже красива!

Я трохи розгублено усміхаюсь, відводжу погляд і проводжу рукою по сукні.

— Мабуть, це занадто для вечері в дощ, — кажу тихіше. — Треба щось простіше вдягти.

Я вже знову тягнусь до шафи, але Лада хитає головою.

— Ні, не треба.

Я дивлюсь на неї, а вона додає зовсім спокійно, ніби це очевидно:

— Славі сподобається.

Я завмираю.

І всередині щось неприємно стискається, бо я ж тільки що сказала собі, що він мені не цікавий.

А тепер стою і навіть не рухаюсь. Бо я хочу, щоб йому сподобалось?..

Ми виходимо з під’їзду вже перевдягнені, дощ майже вщух, тільки асфальт блищить під ліхтарями, і чим ближче ми підходимо до машини, тим сильніше мене накриває думка, що це була помилка. Треба було відмовитись, сказати «іншим разом», не виходити взагалі, бо я ж знаю, нічого хорошого з цього не вийде.

Я піднімаю погляд і бачу Славу біля машини, він стоїть з телефоном, щось читає, але варто йому глянути на мене, як він на секунду завмирає і ледь не впускає телефон, різко ловить його, ніби сам не очікував такої реакції. І я це бачу, бачу, як він дивиться, і раптом ловлю себе на думці, що він зараз якийсь… милий, і від цього автоматично усміхаюсь… Чорт, ну чому він такий милий, бути таким має бути заборонено… I9baPZph

Гортайте далі, там продовження --------->