19. Святослав. Вона це про мене?...

Ми тільки підходимо до двору, і я вже чую цей гомін: діти сперечаються, хтось кричить, хтось щось доводить, звичайний шум, на який зазвичай не звертаєш уваги. Я дивлюся вперед, більше на маленьку Ладу, ніж на всіх інших, але в якийсь момент ловлю окрему фразу, і вона різко вирізається з усього цього хаосу.

— У мене теж є тато, он він! — каже мала. 

Я піднімаю погляд і розумію, що це вона про мене.

На секунду всередині щось стопориться, бо я до такого не готувався, але зовні цього не показую, просто коротко видихаю і йду вперед, бо варіантів особливо немає. Діти вже дивляться в мій бік, вона стоїть посеред них і показує прямо на мене, і відступити зараз означає підставити її.

Я підходжу ближче, присідаю навшпиньки, щоб бути на її рівні, і розкриваю руки перед нею. 

— Привіт, мала!

Лада навіть не думає. Зривається з місця і біжить до мене, і наступної секунди вже опиняється в моїх обіймах, та і сама обіймає мене міцно, ніби так і має бути.

Я одразу обіймаю її у відповідь, але все одно відчуваю, як це трохи вибиває з рівноваги, бо це вже не просто «роль» на словах. А відповідальність. 

Отак обіймаючи її, краєм ока помічаю, як до Дзвінки тим часом підходить вихователька,тихо каже їй  щось, і вони відходять трохи вбік. Я не чую, про що саме вони говорять, тільки бачу, як Дзвінка слухає, киває, відповідає коротко, і виглядає при цьому все ще напруженою.

Лада не відпускає мене одразу, тримається за мене, ніби так і має бути, і я вже збираюсь щось сказати, але вона раптом тягнеться ближче і тихо каже на вухо:

— Дякую.

Я завмираю на секунду, навіть не через самі слова, а через те, як вона це сказала, ніби це щось важливе для неї, а не просто ввічливість. Я трохи відхиляюсь, дивлюсь на неї, вона вже усміхається, як ні в чому не бувало, ніби нічого особливого не сталося.

Я ледь киваю їй у відповідь, не знаходячи, що сказати, і машинально притримую її за спину, відчуваючи, як на душі стає якось тепліше. 

Я ще тримаю Ладу в обіймах, коли краєм ока помічаю, як небо різко темніє, і за кілька секунд перші краплі падають на асфальт, спочатку поодиноко, а потім одразу густіше. Діти починають метушитися, виховательки швидко кличуть їх під навіс.

Лада інстинктивно притискається ближче, і я навіть не думаю, просто підхоплюю її на руки. Вона одразу обіймає мене за шию, і в цей момент дощ уже нормально ллє.

— Треба бігти, — кажу, повертаючись до Дзвінки, яка якраз відійшла від виховательки.

Вона киває, швидко забираючи речі малої.

— Так, треба, — відповідає, вже на ходу.

Я притримую Ладу однією рукою, другою намагаюсь прикрити її від дощу, і ми разом зриваємось з місця. Дзвінка біжить поруч, трохи позаду, і я чую, як вона сміється впереміш із видихами, бо дощ ллє вже так, що за секунди промокає все.

— Ти її тримай, я відчиню! — кидає вона, обганяючи нас на крок.

Я тільки киваю і прискорююсь, бо асфальт уже слизький, і треба дивитись під ноги. Ми добігаємо до машини, вона швидко відкриває двері, і я обережно саджу Ладу всередину, притримуючи, щоб не вдарилась.

Дощ б’є по даху вже дуже сильно, і тільки коли двері зачиняються, я на секунду затримуюсь, переводжу подих і ловлю себе на дивному відчутті, ніби цей короткий забіг щось змінив.

Я заводжу двигун, дивлюся на них через дзеркало і, ніби між іншим, кажу:

— Можемо десь заїхати повечеряти.

Дзвінка одразу хитає головою, поправляє Ладі волосся, витирає краплі з її щік і відповідає спокійно:

— Вона вся промокла… думаю, краще іншим разом.

Гортайте далі, там продовження --------->