16. (не) гра

Я дивлюся на нього і вперше бачу не того, ким він хоче здаватись зазвичай, а людину, якій реально не все одно, і від цього всередині стає якось незручно і тепло на душі одночасно. Він не тисне, не просить, не намагається переконати, навпаки, ніби вже відступив і просто хоче закрити це питання, щоб більше мене не чіпати, і саме це чомусь зачіпає сильніше за будь-які слова.

Я опускаю погляд на секунду, вдихаю глибше і відчуваю, як слова самі просяться назовні, хоча ще хвилину тому я була впевнена, що нічого не скажу.
— Добре, — тихо кажу, і він одразу трохи напружується, ніби не очікує продовження. Я піднімаю очі і додаю вже рівніше:— Я допоможу тобі.

Пауза зависає між нами, і він просто дивиться, ніби не до кінця розуміє, чи я серйозно, чи це якась реакція на емоціях.
— Просто так, — додаю, щоб не залишати місця для трактувань.
Я злегка закушую губу, сама не розуміючи, чому погодилась, але відступати вже не хочу, бо це виглядає чесно, хоча всередині все зовсім не так просто.

— Ти ж мені теж допоміг… без умов, — кажу тихіше. — Значить, можемо вважати, що тепер ми квити.
Він дивиться довше, ніж потрібно, і цей погляд стає іншим, менш жорстким, більш живим, і від цього ще складніше тримати дистанцію.

— Ти серйозно? — питає він тихіше.
— Так, — киваю я і відводжу погляд у бік, бо витримувати це складно.
— Це ж просто роль, правда? — додаю, ніби мені важливо це почути.

Він якусь мить мовчить, і ця пауза чомусь відчувається довше, ніж має бути, але потім відповідає рівно:
— Ну так. Це просто роль, — його голос звучить спокійно, майже звично, і я одразу відганяю думку, що в цьому є щось більше, бо, мабуть, просто накручую себе.

Я різко вдихаю, ніби прокидаюсь, і дістаю телефон, щоб не зависати в цьому стані.
— Давай я дам номер, напишеш мені, і тоді домовимось, коли зустрітись і все обговоримо, — кажу майже скоромовкою. 

Він киває, я  диктую цифри, не дивлячись на нього, бо відчуваю, як серце починає битися швидше, і якщо зараз зупинюсь — передумаю.

— Все, — додаю коротко. — Напиши.
Я вже тягнусь до дверей, але на секунду затримуюсь і тихіше додаю:
— Дякую… ще раз.

Виходжу майже одразу, ніби тікаю від самої себе, швидко заходжу в під’їзд і підіймаюсь сходами, навіть не думаючи про ліфт, бо треба рухатись, інакше я просто зупинюсь і почну думати. Коли зачиняю за собою двері квартири, притуляюсь до них спиною і тільки тоді видихаю, заплющуючи очі, бо все накриває одразу.

— Господи… — тихо кажу собі під ніс і повільно сповзаю вниз, сідаю на підлогу, стискаючи руки.

Це дуже погана ідея, і я це чудово розумію, бо вже проходила це один раз і знаю, як реагую, коли я поруч із ним.

Я все ще його кохаю, це факт, константа, яка не змінюється, і тепер я сама погодилась бути поруч, дивитись на нього, говорити з ним, робити вигляд, що це просто роль, хоча для мене це зовсім не так. 

Я проводжу руками по обличчю, змушую себе заспокоїтись і вирівняти дихання, бо істерити зараз це найгірше, що можна зробити.

— Добре, — тихо кажу сама собі. — Треба просто зіграти роль, але не зближатися…
Якщо вже я в це вплуталась, значить, доведеться грати до кінця, і я зроблю все, щоб він навіть не зрозумів, що для мене кожна наша розмова, кожна зустріч це зовсім не гра….

Ось і чергова глава!

 Якщо книга вам сподобалась, але ви ще не зареєстровані на букнет, це можна зробити за один клік і тоді ви зможете додати книгу до бібліотеки, щоб вона точно не загубилась! Реєстрація на букнет безпечна і безплатна) Також буду вдячна за сердечко книзі і коментарі!