14. Чи маю я право

Я стою поруч і чую кожне слово, і з кожним її «я знайду» у мене всередині все сильніше стискається, бо це звучить не як план, а як відчай, який вона вперто називає рішенням. Вона говорить рівно, тримається, ніби контролює ситуацію, але я бачив її кілька хвилин тому, ці сльози, цей стан, і зараз це просто сховано під словами, які вона змушує себе вимовляти.

Я дивлюся на неї збоку і ловлю себе на тому, що мені її шкода, по-справжньому, без жодного розрахунку, бо вона стоїть тут і намагається витягнути те, що сама не витягне, і все одно не просить допомоги.

Я не витримую.

— Не знайдеш таку, яка зможе оплатити операцію.

Вона різко обертається, і в її погляді — шок, лікар теж піднімає очі, і на секунду в кабінеті стає тихо.

Я не відводжу погляду. Рішення прийняте одразу, я зовсім в ньому не сумнівваюсь. І відчуваю, що все роблю правильно, коли кажу:

— Я оплачу операцію.

— Що?.. — вона дивиться на мене так, ніби я сказав щось дуже дивне.

— Я закрию це питання, — кажу рівно. — Можемо зробити це хоч зараз.

Лікар переводить погляд з мене на неї, в його очах уже з’являється інший інтерес, більш практичний.

— Якщо фінансування буде підтверджене, ми можемо почати підготовку вашої мами до операції, — каже він.

— Буде, — відрізаю коротко.

— Ні, — її голос різкий, майже болючий. Я повертаюся до неї і бачу, як вона напружена, як уже готується захищатися. — Не треба, — додає вона тихіше, але вперто. — Я не погоджусь на ті умови.

І в цю секунду мені стає ще гірше, бо вона досі думає, що я роблю це через можливу угоду. Але ж мені дійсно хочеться їй допомогти, як вона не розуміє? Це не заради вигоди і не заради ще чогось… І це не через жалощі. Просто я не хочу бачити, як вона страждає. Невже я роблю щось погане?

Я коротко видихаю і дивлюся на лікаря.

— Дайте нам хвилину.

Він киває і виходить, зачиняючи двері, залишаючи нас удвох. Я повертаюся до неї, дивлюся прямо в очі, і цього разу намагаюся не тиснути, а тільки пояснити:

— Не буде ніяких умов. Я просто дам гроші і все.

Вона хмуриться, певно, не вірить мені. 

— Не треба, — повторює, але вже тихіше. 

— Я нічого від тебе не хочу, — кажу спокійно, але все ж розумію, що таки обманюю.

Так, це обман, я багато чого хочу від неї. Але ловлю себе на думці, що більше я хочу не стільки щоб вона зіграла мою наречену, скільки просто їй допомогти, бо вона дійсно небайдужа мені. Вона важлива для мене. 

Дзвінка мовчить кілька секунд, дивиться на мене уважно, ніби шукає, де підвох.

— Тоді навіщо? — питає тихо.

Я роблю крок ближче, нахиляюсь до її вуха і шепочу:

— Бо можу, — видихаю їй в вухо, але все ж відсторонююсь і зазираю їй в оч. — І бо тобі зараз це потрібно.

Вона відводить погляд, стискає губи, і я бачу, як у ній борються два протилежні бажання: бути незалежною від мене і врятувати маму за будь-яку ціну. 

— Я все тобі поверну, — каже, зазираючи мені в очі.

Авжеж, я не збираюсь брати з неї щось. Але якщо їй принципово зараз почути, що вона поверне мені все… Хай буде так. Хоча може, це повернення буде взагалі в якійсь іншій формі. Насправді думаю, мені буде приємно навіть просто бачити її щасливою…

— Повернеш, — киваю.

Вона знову дивиться на мене, і цього разу в її погляді вже не тільки спротив, а й щось інше. Вдячність? Я б хотів, щоб це тепло в погляді означало щось більше за просту вдячність, але чи маю я право хотіти цього?...

Ось і чергова глава!

 Якщо книга вам сподобалась, але ви ще не зареєстровані на букнет, це можна зробити за один клік і тоді ви зможете додати книгу до бібліотеки, щоб вона точно не загубилась! Реєстрація на букнет безпечна і безплатна) Також буду вдячна за сердечко книзі і коментарі!