12.

Я все ще стою перед можливим роботодавцем і приймаю похвалу.

— Дякую, — відповідаю стримано.

Він дивиться на мене якимось дивним поглядом. Потім кладе резюме на стіл і злегка посміхається.

— Єдине питання — наскільки ви… гнучка в роботі, — додає він повільніше.

Я вже знаю цей тон.

— У межах посадових обов’язків, — відповідаю рівно, дивлячись прямо на нього, може, це якась перевірка...

Він хмикає, ніби це його розважає.

— Я маю на увазі не тільки це, — каже він, трохи нахиляючись вперед. — У нас тут дружній колектив, тісна взаємодія… іноді доводиться вирішувати питання неформально, сам на сам, і все таке.

Я відчуваю, як всередині все холоне… Знову те ж саме. 

— Я шукаю роботу, — кажу спокійно. — Саме роботу.

Він кілька секунд мовчить, дивиться на мене уважно, ніби оцінює, чи варто продовжувати.

— Звісно, — каже потім, але у голосу вже інший тон. — Просто іноді від цього залежить, як швидко люди ростуть у компанії.

Я повільно вдихаю і все стає на свої місця. Я беру свою папку, піднімаюся.

— Тоді мені це не підходить, — кажу рівно.

Він трохи здивований, але швидко це приховує.

— Ви впевнені? — питає, вже холодніше.

— Так.

Я не пояснюю більше нічого, не хочу навіть витрачати на це час. Просто розвертаюся і йду до дверей, відчуваючи на собі його погляд.

— Дарма, — кидає він навздогін.

Я не зупиняюся. Виходжу в коридор, потім у приймальню, і тільки коли опиняюся за дверима офісу, дозволяю собі видихнути глибше.

Всередині неприємно і гірко.

Я так втомилась... Але я все одно йду далі. Бо це — не той шлях.

***

Я йду вулицею швидко. Вітер б’є в обличчя, холодний, різкий, але я його майже не відчуваю, бо всередині все куди гірше. Після тієї співбесіди залишається тільки порожнеча і злість на себе, на ситуацію, на те, що це знову повторюється, ніби я застрягла в одному й тому самому колі, як в дні бабака.

Я дістаю телефон, відкриваю пошту просто посеред дороги, не дивлячись по сторонах, бо мені зараз байдуже, як це виглядає. Може ще хтось відповів. Може є хоч якась пропозиція.

Серце на секунду прискорюється, але варто відкрити і все всередині мене обривається.

«На жаль, ми змушені скасувати зустріч у зв’язку з інформацією, що надійшла…»

Все всередині мене стискається.

Я навіть не одразу розумію, що саме це означає, але відчуття бруду і несправедливості накриває миттєво. Невже він уже встиг щось сказати, щось передати, щось перекрутити, і невже цього достатньо, щоб мене навіть не вислухали?

— Супер… — видихаю тихо, майже беззвучно.

Сльози підступають до очей, але я ще тримаюсь.

Телефон у руці знову вібрує. Цього разу це з лікарні. У мене все всередині обривається.

— Алло? — мій голос тремтить.

— Дзвінко, доброго дня, це зав відділення… — голос жінки на тому кінці звучить офіційно, але занадто швидко. — У вашої мами погіршився стан, нам потрібно, щоб ви під’їхали якнайшвидше.

Світ ніби звужується до цих слів…. Чорт, чорт, чорт, ну чому…

— Що значить погіршився?.. — питаю тихо, вже відчуваючи, як сльози підступають до горла ще сильніше.

— Лікар пояснить на місці, але ситуація нестабільна.

У мене починають тремтіти руки.

— Я… я зараз приїду, — кажу швидко і скидаю, бо якщо ще хоч слово скажу — просто не зможу.

Я стою посеред тротуару, стискаючи телефон, і сльози вже не стримати, вони самі котяться по щоках, гарячі, неконтрольовані, і я навіть не намагаюся їх витерти.

Все валиться, все йде не так, як має. І робота, і здоровʼя мами… 

Я різко вдихаю, намагаючись зібратись, змусити себе рухатися далі, але ноги ніби не слухаються.

І саме тоді я піднімаю очі: біля під’їзду стоїть чорна машина, його машина.

***

Ось і чергова глава!

 Якщо книга вам сподобалась, але ви ще не зареєстровані на букнет, це можна зробити за один клік і тоді ви зможете додати книгу до бібліотеки, щоб вона точно не загубилась! Реєстрація на букнет безпечна і безплатна) Також буду вдячна за сердечко книзі і коментарі!