10. Дзвінка. "Я йому не пара".

Я ледве доходжу до під’їзду і тільки двері зачиняються — мене накриває. Сльози зриваються одразу, без попередження, і я притискаюсь до стіни, закриваю обличчя руками, бо інакше розсиплюсь просто тут.

— Я не можу… — шепочу сама собі крізь сльози.

Не через угоду, не через страх. Через нього, бо я досі його кохаю. Івід цього ще гірше.

Я стискаю пальці сильніше, ніби так зможу втримати себе, але в голові тільки одне — як він дивився, як говорив, ніби я якийсь діловий партнер, ніхто для нього.. 

"Я йому не пара…" 

Це правда, яку я вже одного разу пережила. Його світ не для мене. Я там зайва, можу бути хіба що тимчасовою.

Я витираю сльози, але вони не зупиняються.

Якщо я погоджусь… якщо буду поруч… я знову повірю. Знову почну чекати того, чого не буде. А він просто піде.  Він просто зламає мене ще раз…

Я різко вдихаю, змушую себе вирівнятися, відлипнути від стіни.

Боляче. Але я все зробила правильно. Бо вдруге я цього не переживу…

***

Ранок тягнеться повільно, як і всі останні дні. Я відкриваю пошту вже навіть без надії, більше по звичці, ніж з вірою, що там щось зміниться. Відгуки я розіслала ще кілька днів тому, старанно, по різних вакансіях, навіть тих, що «може підійде», але телефон мовчав, і з кожним днем це мовчання ставало все важчим.

Я переглядаю чергові «дякуємо, але…», закриваю вкладку і намагаюся не думати, що часу в мене насправді немає. Що чекати — розкіш, яку я собі не можу дозволити.

Телефон лежить поруч, і я вже звикла, що він мовчить.

Тому коли він раптом вібрує, я навіть не одразу реагую.

Незнайомий номер.

Я дивлюся на екран кілька секунд, ніби боюся, що це знову щось не те, і тільки потім беру слухавку.

— Алло?

— Доброго дня, Дзвениславо, ми отримали ваше резюме… — голос діловий, спокійний, і я ловлю кожне слово, ніби від цього щось залежить. — Скажіть, будь ласка, чи зручно вам під’їхати на співбесіду?

У мене всередині щось різко теплішає.

— Так, звісно, — відповідаю одразу, навіть трохи швидше, ніж хотіла, і намагаюся говорити рівніше. — Мені зручно.

Ми узгоджуємо час, адресу, я швидко записую, хоча здається, що і так запам’ятаю кожну деталь.

Коли дзвінок закінчується, я ще кілька секунд просто тримаю телефон у руці, ніби боюся, що це все було просто сном.

А потім повільно видихаю.

— Є, — тихо кажу сама до себе.

Невеликий шанс. Але мій.

І вперше за ці дні мені здається, що я не стою на місці.

***

Офіс виглядає краще, ніж я очікувала. Світло, скло, усе акуратно, красиво, як і має бути в нормальній компанії. Я сиджу в приймальні, тримаю папку з документами і намагаюся не стискати її так сильно.

— Дзвениславо? — виходить секретарка і усміхається. — Проходьте, вас чекають.

Я киваю, піднімаюся і йду за нею, відчуваючи, як серце б’ється швидше, ніж потрібно. Двері відчиняються, і я заходжу в кабінет.

Мій можливий шеф сидить за столом. Охайний, зібраний, трохи старший, ніж я думала. Піднімає на мене погляд, оцінює швидко, майже непомітно.

— Проходьте, сідайте, — каже спокійно.

Я сідаю навпроти, кладу папку на стіл, відповідаю на стандартні питання: досвід, попереднє місце роботи, причини звільнення, хоча, останню я не вказую. Говорю рівно, без зайвих емоцій, так, як потрібно. Він киває, переглядає резюме, уточнює деталі, і все йде… нормально.

— В принципі, ви нам підходите, — каже він через кілька хвилин, відкидаючись на спинку крісла. — Досвід є, виглядаєте… презентабельно, — його очі в цю мить дивляться мені в декольте.

Я ледве помітно напружуюся від цієї паузи…

Ось і чергова глава!

 Якщо книга вам сподобалась, але ви ще не зареєстровані на букнет, це можна зробити за один клік і тоді ви зможете додати книгу до бібліотеки, щоб вона точно не загубилась! Реєстрація на букнет безпечна і безплатна) Також буду вдячна за сердечко книзі і коментарі!