9. Я(не) можу

СЛАВА
Додому я повертаюся з відчуттям, ніби день не закінчився, а просто завис десь посередині, і я застряг разом із ним. Квартира тиха, занадто правильна, і ця тиша тільки підсилює те, що крутиться в голові, бо тут немає нічого, що могло б відволікти. Я проходжу вглиб, кидаю ключі, розстібаю сорочку і намагаюся переключитися на щось просте, звичне, але думки вперто повертаються до одного й того самого моменту.

Вона дивиться на мене і каже «не можу» так, ніби це остаточно, ніби вона вже вирішила за нас обох. І це дратує не тому, що мені відмовили, а тому, що я не розумію, чому. Я звик, що люди пояснюють, торгуються, намагаються щось виграти для себе, а вона просто поставила крапку і відійшла, ніби їй нічого від мене не потрібно.

Я лягаю, заплющую очі, але через кілька секунд знову відкриваю їх, бо замість сну — той самий діалог, ті самі слова, її голос, і особливо одне.

"У мене є чоловік". 

Я тихо видихаю, проводжу рукою по обличчю і ловлю себе на тому, що це слово чіпляє сильніше, ніж має, ніби воно не просто відповідь, а причина, яка мене не влаштовує. Мені байдуже, має вона когось чи ні, це не повинно мене зачіпати, але чомусь зачіпає, і це вже саме по собі дратує.

Я різко сідаю, дивлюся в темряву і розумію, що так я тільки гірше роблю, бо чим довше лежу, тим більше думаю. Треба просто переключитися, заглушити це, викинути з голови хоч на кілька годин.

— Добре, — тихо кажу сам собі і встаю.

Клуб зустрічає шумом і світлом, які одразу б’ють по відчуттях, змушуючи трохи відступити від того, що всередині. Тут все простіше — музика, алкоголь, люди, які не думають наперед і не ставлять зайвих питань. Я беру віскі, роблю ковток, ще один, і намагаюся зловити той стан, коли стає байдуже.

Не виходить одразу, але з кожною хвилиною стає трохи легше дихати.

— Можна? — лунає поруч голос.

Я повертаю голову і бачу блондинку. Вона красива, доглянута, з тією впевненістю, яка не потребує дозволу, і сідає поруч так, ніби це вже вирішено. Світле волосся, м’які риси, легка усмішка — і на секунду щось відгукується, бо є схожість, але це тільки поверхнево, і я одразу це розумію.

— Якщо хочеш, — відповідаю спокійно.

— Хочу, — каже вона і подає знак бармену. — Я Марта.

Я киваю, не називаючи свого імені, і роблю ще ковток, дозволяючи розмові текти так, як вона піде, без особливого інтересу, але й без відмови.

Вона говорить легко, питає щось стандартне, жартує, торкається мого плеча ніби випадково, і зазвичай цього було б достатньо, щоб вечір склався просто і без зайвих думок. Я відповідаю, підтримую розмову, навіть усміхаюся кілька разів, але десь на фоні постійно залишається відчуття, що я тут не до кінця.

— Поїхали до мене? — каже вона через якийсь час, нахиляючись ближче, і в її голосі вже немає натяків, тільки пряма пропозиція.

Я дивлюся на неї кілька секунд, оцінюю ситуацію так, як роблю це завжди, без емоцій, без зайвих сенсів. Вона красива, вечір нічим не обтяжений, і це мало б бути простим рішенням.

— Поїхали, — відповідаю.

Далі все відбувається так, як і має відбуватися: таксі, короткі фрази, її рука на моєму плечі, запах її парфумів, який змішується з алкоголем. Я не думаю, просто дію, ніби на автоматі, ніби це може нарешті вимкнути голову.

У машині стає тихіше, ніж у клубі, і це вже перший сигнал, що щось піде не так, бо разом із тишею повертаються думки. Вона підсідає ближче, цілує, тягне за собою, і я відповідаю, але відразу ловлю себе на тому, що це більше механіка, ніж бажання.

Все не те.

Я на секунду заплющую очі — і бачу інше обличчя.

Світле волосся, але інший погляд. Інша реакція. Її «не можу», яке чомусь звучить голосніше за будь-яке «можна».

Я відступаю.

— Зачекай, — кажу тихо, проводячи рукою по обличчю.

Вона дивиться здивовано, не одразу розуміючи, що сталося.

— Щось не так? — питає, трохи напружившись.

Машина якраз зупиняється біля мого будинку.

— Так, — відповідаю чесно. — Пробач, я піду сам.

Вона дивиться на мене кілька секунд, оцінює, чи варто наполягати, але швидко розуміє, що не варто.

— Серйозно? — в її голосі з’являється легке роздратування.

— Ага, — я киваю. Потім простягаю гроші таксисту і виходжу з машини. 

І тільки тоді чесно визнаю те, що і так було зрозуміло з самого початку.

Я не можу отак просто переспати з кимось. Бо чомусь в голові вперто засіла блондинка з минулого…