7. Я розберусь сама

Я кілька секунд стою перед дверима палати, перш ніж зайти, ніби якщо потягнути час, все якось саме вирішиться. Потім видихаю і відчиняю двері.

Мама лежить на ліжку, і від першого ж погляду на неї мені стає не по собі. Вона бліда, втомлена, ніби з неї витягли всі сили, але як тільки бачить мене, одразу намагається усміхнутись.

— Ну що ти така налякана? — каже награно бадьоро. — Все нормально, лікарі просто перестраховуються.

Я підходжу ближче і сідаю поруч, беру її за руку, і вона здається холоднішою, ніж зазвичай. Мені стає страшно. 

— Ага, — киваю, намагаючись говорити спокійно. — Ти ж у нас, як завжди, «просто перевтомилась».

Вона тихо сміється, але швидко замовкає, бо навіть це їй дається важко.

— Справді, Дзвінко, не накручуй себе, — каже вже тихіше. — Полежу трохи і мене відпустять.

Я дивлюся на неї і розумію, що вона сама не вірить у ці слова. Просто не хоче, щоб я боялася. Або якщо і відпустять її то тільки тому, що у нас не буде грошей на нормальне лікування. Але я не дозволю цьму статися. 

— Все буде добре, — кажу рівно, стискаючи її руку. — Я все вирішу.

Вона одразу насторожується.

— Що ти вирішиш? — питає, дивлячись уважно на мене. — Не вигадуй нічого.

Я на секунду опускаю погляд, але потім знову дивлюся на неї.

— Потрібно буде — зробимо все, — кажу спокійно. — Я знайду гроші на все, що порадять лікарі. 

Вона одразу хмуриться.

— Ні, — тихіше, але твердо. — Навіть не думай. Я не хочу, щоб ти через мене займалась непойми чим… Тобі треба бути з нашою крихіткою. 

— Мамо, — перебиваю її, трохи різкіше, ніж хотіла, і одразу пом’якшую тон. — Все буде нормально. І Ладочці треба не тільки я, але і ти теж, не забувай. 

Вона мовчить, дивиться на мене довго, ніби щось хоче сказати.

— Головне, щоб ти не лізла ні в які неприємності через це, — врешті-решт каже вона тихо.

У мене всередині все стискається.

— Які ще неприємності?... Я впораюсь, все буде добре, — кажу впевнено.. — Обіцяю.

Я не знаю як.

Але іншого варіанту просто немає. Я маю врятувати маму… 

Я виходжу з лікарні. Холодне повітря б’є в обличчя, але не приводить до тями, бо всередині все одно важко, ніби щось стискає груди і не дає нормально вдихнути. Я на секунду зупиняюся біля входу, заплющую очі, намагаюся зібратись, переконати себе, що я впораюсь, що знайду вихід, що не маю права розсипатися.

Він уже поїхав. Мав поїхати. Я навіть майже вірю в це, поки спускаюся сходами і роблю кілька кроків від входу, але варто підняти голову — і все всередині обривається.

Він стоїть біля входу. Мені хочеться втекти. 

— Дякую, що підвіз сюди, — додаю швидко, вже обходячи його, — далі я сама.

Я роблю крок, ще один, майже проходжу повз, коли його голос зупиняє мене. 

— Стій.

Я завмираю, і злість на саму себе за те, що я його слухаюсь, накриває сильніше, ніж будь-які його слова.

— Що? — питаю трохи різкіше, ніж планувала.

Він розглядає мене, ніби щось шукає в моєму обличчі, і від цього хочеться закритися, відвернутися, піти.

— Що сталося? — питає він спокійно.

— Нічого, — відповідаю, таки відводячи погляд. 

— Не бреши.

Я стискаю пальці в кулак, щоб не показати, як вони тремтять, і знову піднімаю на нього погляд, уже без спроб виглядати спокійною.

— Ти мене практично не знаєш, ми — чужі люди, і це не твоя справа, — кажу тихо, але жорстко, намагаючись вибудувати між нами дистанцію.— Я розберусь сама….

Ось і чергова глава!

 Якщо книга вам сподобалась, але ви ще не зареєстровані на букнет, це можна зробити за один клік і тоді ви зможете додати книгу до бібліотеки, щоб вона точно не загубилась! Реєстрація на букнет безпечна і безплатна) Також буду вдячна за сердечко книзі і коментарі!