4. Святослав. А коли буде до цього?

Я ще не встигаю нічого відповісти, як усе різко змінюється. Край ока ловлю рух: мала виривається з її руки і біжить вперед, просто на дорогу, і в ту ж секунду помічаю машину, що летить занадто швидко, щоб встигнути загальмувати.

Моє тіло реагує раніше, ніж я встигаю подумати.

Я різко рвуся вперед, хапаю дитину за руку і тягну на себе, притискаючи до грудей і розвертаючись так, щоб закрити собою. Все відбувається за долю секунди, і я лише встигаю відчути, як її маленьке тіло притуляється до мене.

Вантажівка швидко проноситься повз нас, глухо гуркочучи, здіймаючи повітря так, що мене на мить веде вбік. Я інстинктивно стискаю дитину сильніше, тримаю, не відпускаю, чомусь в цю мить це дуже важливо для мене.

Серце б’є глухо і швидко, аж у скронях, і тільки через кілька секунд доходить, що сталося.

Ще трохи — і… 

Я ще тримаю дівчинку в обіймах, коли Дзвінка підбігає і різко забирає її, притискаючи до себе. Вона говорить швидко, збито, трохи сварить, але в голосі тільки страх, і мала одразу починає плакати, ховаючись в її обіймах, а сама Дзвінка вже не стримується і теж витирає сльози.

Я стою поруч, дивлюся на них і ловлю себе на дивному відчутті, якого не очікував. Є в цій сцені щось таке домашнє, добре, таке, чого я давно не відчував. Але це відчуття проходить швидко, я відштовхую його і повертаюся до того, заради чого взагалі тут.

— То що з моєю пропозицією? — питаю її, щоб відігнати ці дивні думки.

Вона різко піднімає на мене очі, ще вологі від сліз, і в цьому погляді одразу з’являється холод.

— Ти зараз серйозно? — її голос ледь тремтить. — Мені взагалі зараз не до цього.

Я це розумію, але все одно  не відводжу погляду.

— А коли буде до цього?

Вона стискає губи і видає:

— Ніколи! — коротко і чітко.

— Не поспішай з відповіддю, — кажу спокійніше. — Ти ж сама розумієш, що це може бути тобі вигідно.

— Мені це не потрібно, — відрізає вона одразу. — І взагалі, припини з’являтися в моєму житті.

Я роблю крок до них.

— Це вже не тобі вирішувати. Я сам розберуся, чи зʼявлятись, чи ні.

— Ні, це моє рішення, — різко відповідає вона. — Інакше заявлю на тебе в поліцію за переслідування!

Між нами зависає тиша, напружена, гостра, і я бачу, як вона стискає дитину ще сильніше, ніби я можу щось забрати.

Вона відводить погляд першою, ковтає повітря і тихіше додає:

— Але дякую… за те, що встиг забрати її з дороги, — Квітка на мить замовкає, а потім продовжує. — Та все ж більше не приходь.

Вона вже розвертається, притискає малу до себе і робить крок до під’їзду, коли різко дзвонить телефон. Дзвінка нервово смикає його з кишені, явно збираючись відбити виклик, навіть не дивлячись на екран, але пальці ковзають — і замість цього вмикається гучномовець.

— Дзвінко, я завтра зайду за оплатою, — різко звучить голос якоїсь жінки. — І будь ласка, без цих твоїх «ще трохи почекати», мені це вже набридло!

Дзвінка завмирає на місці, і я бачу, як у неї напружується спина.

— Я ж казала, що ціни зросли, — продовжує голос. — Якщо тебе щось не влаштовує — шукай інше житло, але гроші мені потрібні завтра.

Вона швидко натискає щось, обриваючи виклик, але пізно.

Я все почув.

І вона знає, що я почув.

В цю мить наші погляди зустрічаються….

***

Ось і чергова глава!

 Якщо книга вам сподобалась, але ви ще не зареєстровані на букнет, це можна зробити за один клік і тоді ви зможете додати книгу до бібліотеки, щоб вона точно не загубилась! Реєстрація на букнет безпечна і безплатна) Також буду вдячна за сердечко книзі і коментарі!