2.Дзвінка. Забудь, просто забудь.

Я завмираю лише на секунду, але цього вистачає, щоб серце різко зірвалося на біг. Перша думка — не дивитися, не зупинятися, просто пройти повз, ніби це не він. Я опускаю очі, міцніше стискаю маленьку долоньку в своїй руці й змушую себе рухатися далі, крок за кроком, не збиваючись. 

Може, не впізнав. Минуло багато років. Я вже не та, що була тоді. Але його голос наздоганяє майже одразу, і всередині все обривається. Він кличе мене по імені, впевнено, без жодного сумніву, ніби має на це повне право. 

Я не зупиняюся, тільки прискорюю крок, відчуваючи, як паніка піднімається хвилею, гарячою і неконтрольованою. Він перехоплює мене, стає переді мною, і відступати вже нікуди.

— Дзвінко, зіграй мою наречену, — каже він. — А твоя мала хай зіграє мою доньку...

Я завмираю лише на секунду.

Дивлюся на нього ще секунду, не кліпаючи, ніби не до кінця розумію, що саме він щойно сказав. Слова звучать занадто просто, занадто впевнено, ніби це якась дрібниця, яку можна вирішити на ходу. Усередині піднімається суміш обурення, страху і злості, від якої перехоплює подих.

— Ви не туди звернулися, — кажу холодно і міцніше стискаю руку доньки. — І взагалі, відпустіть.

Я навіть не чекаю відповіді, різко обминаю його, майже штовхаючи плечем, і тягну доньку за собою. Серце калатає так сильно, що заглушає шум навколо, а в голові тільки одна думка — швидше піти, зникнути, не дати йому ні секунди більше.

***

— Мамо… а хто це був? — тихо питає донька, коли ми вже виходимо з торгового центру, і її маленька рука обережно стискає мою.

Я на секунду заплющую очі, ніби це допоможе відкотити все назад.

— Ніхто, сонечко, — відповідаю рівно, навіть не дивлячись на неї. — Просто дядя помилився.

Вона мовчить, ніби намагається зрозуміти, але не перепитує. І я вдячна їй за це. 

***

Коли вона засинає, я ще довго сиджу поруч, дивлячись, як рівно вона дихає. В кімнаті тихо, тільки нічне світло м’яко падає на її обличчя, і все здається спокійним, правильним. Таким, яким має бути.

Я повільно відкидаюся на спинку стільця і проводжу рукою по обличчю, ніби намагаюся стерти цей день. Але замість цього перед очима знову і знову виникає він.

Його голос. Його погляд. І те, як легко він сказав це. Я заплющую очі сильніше.

Він — її батько.

Ця думка звучить всередині тихо, майже шепотом, але від цього не менш боляче. І я одразу ж її відштовхую, ніби вона небезпечна сама по собі.

Ні. Він не має до нас ніякого відношення. І ніколи не матиме. Я ніколи не скажу йому. Ніколи.

Я ковтаю повітря і відчуваю, як всередині щось тремтить — не тільки від страху, а від того, що я занадто добре пам’ятаю, як колись дивилася на нього. Як вірила. Як… кохала.

Я різко відкриваю очі.

Це вже не має значення.

Від кохання до ненависті — один крок. І я цей крок зробила.

— Забудь, — шепочу сама собі, піднімаючись. — Просто забудь.

Я гашу світло і виходжу з кімнати, намагаючись залишити всі почуття там, разом із темрявою.

Я більше не буду про нього думати.

Ніколи.

…Але вже за секунду в голові з’являється інша думка, вперта і зовсім не така спокійна.

Я ж пам’ятаю, яким він буває наполегливим…

Ось і чергова глава!

 Якщо книга вам сподобалась, але ви ще не зареєстровані на букнет, це можна зробити за один клік і тоді ви зможете додати книгу до бібліотеки, щоб вона точно не загубилась! Реєстрація на букнет безпечна і безплатна) Також буду вдячна за сердечко книзі і коментарі!