1. Святослав. Несподіваний план.

В кімнаті повисла тиша, від якої починало тиснути у скронях. Батько дивився на мене уважно, не відводячи погляду, ніби чекав, коли я нарешті скажу щось «правильне», а я в цей момент думав тільки про одне — як швидше закінчити цю розмову. Мене відверто дратувало, що все знову зводиться не до моїх досягнень в роботі, а до того, як я живу.

— Якщо коротко, — я повільно видихнув, стримуючи роздратування, — я не бачу жодної логіки в тому, щоб прив’язувати компанію до мого особистого життя. Це різні речі, і ти це прекрасно розумієш.

Батько ледь помітно скривив губи і не поспішав відповідати, даючи паузі затягнутись. Його спокій завжди дратував сильніше за будь-який тиск, бо означав — рішення вже прийняте.

 — Розумію, — сказав він нарешті. — Саме тому і не можу тобі її довірити.

Я напружив щелепу і вперся поглядом у нього. 

— Ти зараз серйозно ставиш під сумнів мою здатність керувати компанією? Після всього, що я зробив за останній рік?

— Я ставлю під сумнів твою здатність відповідати не тільки за себе, — спокійно відповів він. — Ти живеш так, ніби тобі ніхто не потрібен, ніби люди — це тільки інструмент, і це проблема.

Я коротко засміявся і провів рукою по потилиці. 

— Так, звісно, проблема. Бо в мене немає дружини і дитини, як у Ігоря, значить, я автоматично гірший варіант.

— Святославе, не перекручуй, — втрутився Ігор, нахилившись трохи вперед. — Батько просто хоче бути впевненим у стабільності компанії, це нормально.

Я кинув на нього короткий погляд і знову повернувся до батька, навіть не відповідаючи. Ігор завжди був зручним: правильним, передбачуваним, ідеальним сином, але це не робило його кращим у бізнесі. У мене були результати, а у нього тільки красива картинка родини і непогані дані виконавця, але не лідера.

— У Ігоря є родина, — продовжив батько, ніби підсумовуючи. — Він знає, що таке відповідальність, бо в нього є за кого відповідати. А ти досі поводишся так, ніби тобі нічого в житті не потрібно.

Я повільно вдихнув, відчуваючи, як злість стає холодною і чіткою. 

— Я просто роблю свою роботу, і роблю її краще за нього, — сказав тихо. — Але це, як я бачу, нікого не хвилює.

— Робота — це тільки частина, — відрізав він. — Я не віддам компанію людині, яка сьогодні все робить, а завтра зникне, бо їй стало нудно. Мені потрібен спадкоємець, який тримається за щось більше, ніж власні бажання.

Я відкинувся назад і подивився на нього вже без емоцій. У голові раптом стало тихо, і разом з цією тишею прийшла проста думка, яка все розставила по місцях. Все ж, усе впирається не в здібності, що було сумно.

— Зрозуміло, — сказав я повільно і ледь усміхнувся. — Тобто тобі потрібна правильна картинка, а не результат.

Батько нічого не відповів, і цього було достатньо.

Я злегка нахилив голову і провів язиком по нижній губі, ніби зважуючи слова, хоча рішення вже було прийняте. 

— Добре, — додав спокійніше. — Тоді, мабуть, мені варто прояснити одну річ.

Мама одразу напружилась, Ігор перестав рухатися, а батько звузив очі.

— У мене вже давно все не так, як ти думаєш, — сказав я рівно. — Я просто не бачив сенсу це розповідати, але… В мене давно дехто є. 

— Що ти маєш на увазі? — тихіше спитала мама. — Жінка? Дитина? Не кажи, що в тебе є позашлюбна дитина!

— Святославе, поясни…  — додав батько.

Вони заговорили майже одночасно, сиплячи питаннями, і ця метушня тільки підтвердила, що я влучив точно. Я витримав паузу, глянув на них по черзі і розвернувся до дверей.

— Коли треба буде — все поясню. Але не зараз… 

***

Я заїхав у підземний паркінг торгового центру, навіть не думаючи, навіщо мені сюди треба, просто щоб трохи провітрити голову після розмови з батьком. Його слова все ще крутилися в голові, але вже не дратували так, як спочатку — швидше збиралися в якусь холодну, чітку думку. Треба було придумати, як це все розрулити. Я зайшов усередину і став на ескалатор, дозволяючи потоку людей нести мене вгору. 

І тоді я її побачив.

Вона спускалася вниз з протилежного боку, тримаючи за руку маленьку дівчинку, і спочатку це був просто випадковий погляд. Але вже за секунду все стало на свої місця. Я впізнав її одразу. Вона теж мене впізнала.

Я це зрозумів по тому, як вона на мить завмерла, а потім різко відвела очі і пришвидшила крок. Її пальці стиснули руку дівчинки сильніше, ніби вона хотіла просто зникнути звідси разом з нею.

Я зійшов з ескалатора і одразу розвернувся, побіг тепер сходами вниз, за Дзвінкою. 

— Дзвінко! — голос прозвучав чітко і впевнено. — Це ж ти!

Вона не зупинилась.

Я наздогнав її вже внизу і став перед нею, перегородивши шлях і змушуючи поглянути на мене.

— Ти ж мене впізнала і почула, — сказав вже без сумніву.

— Ви помиляєтесь, — відповіла вона швидко і холодно. — Я вас не знаю.

Я ледь усміхнувся, дивлячись прямо на неї.