Особливе місце

Квітневі дні швидко дісталися середини місяця, ставало все тепліше і тепліше. Містечко ще більше радісно оживало, люди привітно віталися один до одного: панночки в сукенках, неквапливо тупцяли по бруківці, ховаючи почервонілі щічки дамським віялом; а молоді чоловіки те й робили, що змушували мадемуазель ніяковіти від їхніх парфумів, випрасуваних білих сорочок із лляними штаньми.

- Як тих жінок легко здивувати! - обурено пробурмотів дівочий голос. - Чому вони не розуміють, що те все робиться, просто щоб піти з ними на вечірні танці?! От, Джуліє скажи, хіба не так?

- Елоізо, люди так вчиняють, бо подобаються один одному. Не обов’язково мати якусь вигоду, а навіть якщо і так - це теж непогано. - відповіла дівчина подружці. - Ти сама така: он як вдивляєшся в парубків.

Панянки йшли, розмірковуючи, інколи шепотілись та сміялись. Підходячи до музичної школи, юнкам довелося розійтися: 

- Я хочу сходити до Роберта. Він повинен був би вже закінчити. - обійняла Джулія подружку.

- Знову до того футбольного математика? Як тільки-но він тебе посміє образить, ти говори - я поставлю його на місце.

- Він не таким здається, Елоізо. Тому не хвилюйся.

Дівчата попрощалися і Джулія пішла на інший бік вулиці, до воріт футбольного поля і шукала поглядом високу статуру хлопця:

- Якщо я зараз дорахую до трьох, і його не буде - я піду. Один... Два...

- Ага, попалась! - тихенько підкравшись позаду, Роберт різко обійняв за худенькі плечі дівчину.

- Налякав мене! Так же не можна! - коротко крикнула вона, розвернувшись до нього.

Хлопець засміявся, відступившись та задоволено розглядав дівчину:

- А ти мене чекаєш?

- На кого ж ще? Ти єдиний тут, кого я знаю. - відповіла юнка, прикривши оченята від сонця.

- Ну то ходім! Я хочу показати тобі дуже гарне місце.

Молоді люди повільно йшли світлим днем за місто. Роберт щось гомінливо розповідав про математику і футбол, жартуючи, а Джулія те й робила, що сміялась та дивувалась. Навколо них було щось таке непояснююче словами, і лиш вони це могли розуміти. І вони розуміли, зізнаючись в тому, що бути в компанії один одного - це щось особливе, не таке як і з іншими людьми. Час-від-часу вони любили заглядати один одному в очі, ненароком торкатися рук, люблячи посміхатися у відповідь будь-яким фразам.

- Ну от, ми прийшли. – повідомив Роберт.

Дівчина стала біля хлопця і завмерла: її очам відкрилося дивній казковості місце. За містом, посеред лісу було велике прозоре озеро, як скельце. Могутні крони зелених дерев помірно розкачувалися у відображені води, інколи перекриваючи сонячні хвилясті доріжки; свіже повітря, тиша, лиш ледь-ледь чути спів птахів. Джулія набрала ліпного повітря повні груди і видихнула:

- Неймовірна краса. У мене практично немає слів. Навіть уві сні такого не бачила.  

- Ходімо он на те лежаче дерево, що у затінку. На сонці хоч і гарно, але спекотно. 

- Та я мабуть відмовляюся, адже у мене сукня як бачиш. – взялася руками за її край. 

І вже через секунду Джулія була на руках Роберта. Ухопившись тендітними руками за плечі хлопця, вона пригорнулася до нього. Поки він її ніс до дерева, дівчина вже встигла роздивитися його шию, профіль обличчя і ті родинки, що на його шоці. 

- Ну от і все. – впевнено проказав хлопак, повернувши голову до юнки. 

У повітрі повисла пауза. Вони так ще ніколи не були близько, тим паче, один до одного. 

- Матінка говорили мені в дитинстві, коли я захочу загадати бажання, то щоб відправила повітряний поцілунок сузір’ю Великої Ведмедиці зоряної ночі. – півголосом сказала панночка, і одразу ж легенько торкнулася щоки хлопця вустами. 

- Джуліє... – з видихом прошепотів Роберт, намірившись поцілувати дівчину у вуста.

- Чекай – чекай. – зупинила його, долонею закривши хлопцеві губи. – Дай мені обіцянку, і лиш тоді я тебе поцілую.

- Що..? Яку обіцянку?

Роберт поставив її на землю.

- Будь яку. Абсолютно, хоч то випити 20 чашок міцного чаю.

- У мене гра в кінці цього місяця. Якщо моя команда отримає перемогу, дозволиш себе поцілувати?

Дівчина взяла хлопця за мізинець своїм, та дивлячись йому в очі проговорила:

- Я, Джулія Бартлетт обіцяю Роберту Варінгтону, що поцілую його після того, як він та його команда отримає перемогу у грі.

Молоді пробули в тому місці ще довго часу, багато говорили і мрійливо вдивлялися один в одного. Покинули ліс лиш тоді, коли стемніло.

- Бувай, Роберте.

- Джуліє!

- Що? – стоячи в одвірках свого дому дівчина запитала.

- Ще побачимось. – махнув хлопець рукою, після заховавши її до кишені.

- Доброї ночі.

Усміхнувшись один одному, вони нарешті розійшлися.