Знайомство

Початок квітня, за полудень. На вулиці тепло, і пахне квітучими деревами. Десь неподалік гуділи бджоли. Навколишній простір наповнювався денним світлом та падав прямим промінням у затемнених куточках вуличок маленького містечка, що в Англії. Пряма бруківчатадорога, по обидва боки якої були зелені газони та низенький кам’яний паркан, стрімко спускалася донизу та широко розкривалася у передмісті. Якоїсь казковості весняного дня додавав людський гомін, крики із футбольного поля та музика, що спокійно врізалася в наокольний* галас: хтось акомпанував дзвінкому дівочому співу. Відчувалися внутрішній спокій та гармонія, початок чогось нового; кожен житель йшов неспішучи, інколи зупиняючись, глибоко вдихаючи п’янкі аромати цвітіння.

- Генрі, біжи на перед! Біжи далі, бо мене блокують! - різко пролунав юначий голос серед крихкотіння та тупоту.

- Я намагаюся! - відповів інший, запихаючись.

Повітря футбольного поля розрізав радісний хлопчачий крик, що був голоснішим за невдоволену критику.

- Розквардрат же твою гіпотенузу! Ми знову продули...  

- Роберте! 

- Де тебе носить весь час, Генрі?! Швидше бігти треба було. - роздратовано звернувся Роберт.

- Я просто поїв смачненько, от і важко бігати.

- Ну я дуже радий, що ти добре поїв, тушканчику. А ми знову програли! Тобі все таки варто стояти на воротах, або на захисті.

- Та не сварися, Робе. Це ж ще не фінальні ігри. - Генрі похлопав друга по плечі.

- А ти не розслабляйся!

До лавочок, на котрих були розкидані хлопчачі речі підійшли ті двоє в спортивній формі. Роберт - високий, смуглявий хлопчина. Всі його метр вісімдесят сантиметрів окреслювались в дещо худу чоловічу, але достатньо спортивну статуру. У його 18 років він вже був красень хоч куди: смолисто-чорне волосся, що завжди коротко підстрижене на скронях, із невеличким чубчиком зверху; густі, прямої форми та такі ж чорні брови; очі - кольору справжнього темного шоколаду; їх же обрамлювали щільно розташовані, одна біля одної, вії, роблячи погляд яскравим та впевненим. На його, трикутної форми, обличчі одразу ж привертали увагу пухкі вуста, котрі так звабливо посміхалися; прямий рівний ніс - здавалося був як  “вишенька на торті” в цьому портреті чоловічої краси, що була в процесі формування. Та у нього ще була маленька особливість, на котру мало хто звертав уваги: на правій щоці були розкидані родинки, нагадувавши сузір’я Великої Ведмедиці. Про це знали лиш він, родина хлопака та друг.

Його товариш, Генрі - гладкий, низького зросту молодий хлопчина; із рудим волоссям та зеленими очима, під якими розсипалося рідке ластовиння; маленькі, тонкі вуста та кирпатий ніс зазвичай додавали йому дитячості. Та натомість, харизми у Генрі було хоч відбавляй. На фоні інколи бешкетуватого, але серйозного Роберта він виділявся щирою добротою та відмінним почуттям гумору. Вони разом починаючи із початкової школи. Генрі завжди був цькований за його зайву вагу та рідку зовнішність, але Роберт завжди захищав його.

- Ти зараз що робити збираєшся? - запитав Генрі.

- Не знаю. Хотів із батьком нещодавно куплених коней осідлати. 

- Слухняні?

- Гонорові, обоє молоді скакуни. - розповідав Роберт. - Тож сам подумай. Один із них синця від зубів на батьковому зап’ясті лишив.

- Що, правда?

Хлопці сміючись, вже переодяглися та прямували на вихід із поля. Вийшовши за дерев’яні ворота, юнаки призупинилися попрощатися:

- Ти не забудь, що завтра у нас тест з математики. Підготуйся, бо списувати не дам. - проказав Роберт другові, потиснувши йому руку. 

- Обіцяю, професоре Варінгтон*. - відповів інший.

- І їж менше!

- А тут трясця тобі!

Хлопцям було по різні боки, тож щиро посміявшись один одному, вони розійшлися. Закинувши мішковинну, просто зшиту, сумку, Роберт потупотів тротуаром у глиб містечка, повз музичну школу. Звідти, через відкрите широке вікно лунали приємні мелодії клавішного інструменту: чарівно, із натхненною пристрастю, без фальшивостей, із дотриманням всіх форте*, піано* та інших позначень музичної динаміки. Хлопець із цікавості тихесенько підкрався до вікна, швиденько перебігши дорогу. Саме біля відчиненого вікна стояв глянцевий чорний піаніно, а за ним майстерно, клавіша за клавішею, сиділа тендітна дівоча статура. Її легкі підйоми білосніжних кистей та швиденькі рухи тоненьких пальчиків створювали звук, під який її золотиста маківка по маленьку рухалася в такт мотиву. Роберт зачарувався, і бувши там вже кілька хвилин, благав вітерець, щоб той розвіяв русяве волосся незнайомки. І от, один сильний невидимий поштовх в просторі і до кімнати через вікно влітають рожево-білі пелюстки квітучих дерев, підіймаючи коротке волосся піаністки. Юнаку відкрився неймовірний момент: на маленькому, здавалося, мармуровому обличчі вирізнялися тонкі рожеві вуста; проліскові оченята, котрі окутані темно-коричневими віями; загадковості погляду додавали русяві брови зі зломом м’якого кута; маленький, прямий носик додавав незнайомці ляльковості. Дівчина із прямою осанкою в її маленькій статурі, окреслена у блакитну атласову сукню із білим шифоном, сиділа і усміхнено чарувала над інструментом; кожен рух супроводжувався короткими бліками від кількох, поверх пошитих зверху рукавів-ліхтариків, візерунків із великих бусин. Ніжка за ніжкою, котрі прикрашали білі черевички на ледь помітних підборах, натискали на педалі інструменту.

- Як із картини втекла. - подумав Роберт.

Та той вітер, що залетів до музичної кімнати, протягом зібрав сторінки нотного тексту та потяг у вікно. Але на перешкоду цьому якраз була голова спостерігаючого юнака, в лице якого влип влетівший папер.

Дівчина потяглася за листками:

- Наглядати без дозволу - показник поганих манер, джентльмене. - усміхаючись, проговорила дівчина, забиравши нотний текст із очей хлопця. 

- Вибачте, був Вами щиро зачарований, пані. - задоволено розплівся у взаємній усмішці юнак. - Мене звати Роберт Варінгтон. - подав руку дівчині.