Говорять квіти...

Колись я...

Колись я, як безсмертний бог, був й жив, молитвой дихав. Тепер лежу до го́ри ликом. Почую плину час, що тягнеться неспішно. Беззвучной марой зійде обійняти, а може й міцно цілувати — моя любов, тепер вона вдихне́ мене, а я...

Ох, підзабув своє ім'я.

Ось зараз трі́шки відпочину від часу швидкісного плину. Лиш ложем розміщусь зручніше, у міркування заблукалі. Туманним поглядом до того, як прийде посміятись з мене ворог. Те стерво принесе мені той кпин на власному хвості́ від вітру позбирав чутки́, про мене вісті, що матимуть підказку.

Давно було, мов давня казка, де я — безсмертний бог, заходив в сад у звабу звуків співу діви, й мій розум паморокой било. Бо як існує в смертнім найпотворне, так раз на ти́сячі рокі́в роди́ть таке, що ошеле́шило мене

— красою.

Я прагнув, я бажав щоб в неї усе її святе єство́ жило́ молитвою в вустах й моє ім'я, тільки моє промовила вона. Я прагнув, я прийшов тоді — щоб встигнути до того, як врода ця зотліє в порох.

Покуштува́ти ро́си на щоках, солоне й за разо́м шовкове. Ах, незабутнє пахощами ва́бне, ще солодкі́ше — бо короткоча́сне. Я радісно вступив у гру, пішов услід її червоними сліда́ми — з вінку́ утра́той пелюстка́ми. Схотів її — візьму, (авжеж візьму!), горітиме у благі — то мій дарунок смертній дати цю красу мені:

Любов'ю бога, чи часу опір повсяк пороблять з неї попіл, але безсме́ртям навздогі́н про неї спогадом мені…

Не люблю́ ніч. Вона дивиться на мене своїм сліпи́м, безжальним оком!

Втім, ранок ще гірше — соро́ка прилетить розповісти мені про мене. А я не можу встати, щоб відсіч дати, не здіймається рука жбурнути у багаття гніву ту гидку́ пташи́ну.

І так втомився крізь віки́ не в силах скле́пити пові́ки.

Тож коли птаха прилетить, вона насмішку в мене кине, те гостре жало її кпину, як ліг я в тра́ви разом з дівой.

(І більше не піднявся звідти).

Триклята мара мені скаже, що я своїм безсмертним тілом уплівся в ложе, ставши квітом... Відтоді, як любов зотліла, за те, що бути не схотіла, з таким, чиє ім'я мені про мене промовля́ весь світ, обожнюваний всими.

Та як же ж так, та як посміла!

Тож я давно знеруший бог і моє тіло — (тіло саду). Я, оповитий її ва́бой клятой, так хочу настання зими. Хай заколише в сновидінні, звільнить мене від сміху тих птахів (та їх послі́ду), і спомину, що був я бог, і світ лежав у моїх стоп.

Крім однієї.

Я витріщаюсь в небо. Чекаю ворога, що скаже правду, мов насмі́шку. Й тремтю́ на своїм ліжку. Один, в обіймах кві́тів і сум'яття — час зжер імена…

і порятунок від прокля́ття.

*озвучено за допомогою ШІ та опубліковано на YouTube: Квітковий Бог — Анна Ехо.

Відео підкріплене до книжки, як буктрейлер.