Повернення

Перші думки, які з’явилися в голові дівчини після того, як її залишив у кабінеті Адріан, були про блокнот. Єва дуже покладалася на поради з нього, але яке ж було її здивування, коли, відкривши його, вона не знайшла жодного запису.

Не приймаючи нову реальність, Єва ще довго відчайдушно перегортала сторінки в надії знайти хоч щось, та все було марно: вони були чисті, наче там ніхто й ніколи нічого не писав.

Втомившись від емоційного напруження, Єва впала в крісло, і тут її погляд зупинився на темно-вишневій скриньці, яку залишив Адріан.

Якщо раніше споглядання скриньки приносило заспокоєння, то зараз, здавалося, окрім безсилої злості на себе і скриньку, в серці Єви нічого не залишилося.

Дівчина підвелася й, не відводячи очей від скриньки на столі, потягнулася до сейфа, де була така сама скринька. Коли обидва предмети опинилися на столі перед Євою, сподівання, що жевріли десь глибоко всередині, остаточно зникли: скриньки були не просто схожі, вони були, наче відображення в дзеркалі, ідентичні.

— Ні, ні, я не хочу так зникнути! Я хочу повернутися в свій світ! Будь ласка, хто-небудь, врятуйте мене! — кричала Єва, та ніхто не чув її благань.

Складалося враження, ніби Єву за щось карають, але не кажуть за що.

Вона й не підозрювала, що в цей момент у реальному світі її тіло перебуває в глибокій комі.

Глорія знову і знову перевіряла показники й стурбовано поглядала на обличчя пацієнтки.

— Боріться, ви маєте віднайти себе і повернутися, — прошепотіла вона на вухо дівчині.

Вийшовши з палати, Глорія попрямувала до свого кабінету, де на неї вже чекала медична сестра. Лікарка безсило опустилася в крісло й попросила зробити міцного чаю.

— Я ніколи не бачила, щоб ви так сильно турбувалися про когось із пацієнтів — зауважила жінка, ставлячи на стіл чашку з напоєм.

— Ця дівчина особлива, — важко зітхнула Глорія. — Вона сирота й перебуває в нашому відділенні вже кілька років. Страшно те, що вона давно забула своє справжнє ім’я. І Єва, і Меланія — маски, вигадані понівеченою уявою для захисту від колишніх травм. Вона створила обидва світи, щоб сховатися за ними.

— Що ж спровокувало теперішню кому? — стурбовано запитала медсестра.

— Останнім часом переходи між Євою та Меланією стали занадто частими, — голос Глорії здригнувся. — Її психіка не витримала такого колосального навантаження й розлетілася на шматки. Тіло здалося. І якщо вона не зможе знайти саму себе там, усередині свого хаосу, вона вже ніколи не прокинеться.

 Слова Глорії відлунням прозвучали в голові Єви. Вона озирнулася в надії побачити ту, яка сказала їх, але кабінет був порожнім, і лише тіні на столі від двох темно-вишневих скриньок своїм похмурим виглядом наче повідомляли, що не відпустять так просто. Однак цей вплив почав поступово слабшати завдяки невидимій підтримці.

Єва витерла сльози і рішуче вийшла з кабінету. Більше не було окремо Єви й окремо Меланії — дівчина збагнула, що все це грані її особистості, і зараз у неї є шанс пізнати себе.

Повернувшись до квартири, дівчина не впізнала власного кота, адже Маріо був таким ніжним, як ніколи раніше. Розуміння того, що в разі успіху він назавжди залишиться в світі Меланії, стало найболючішим відкриттям цього вечора. Почухавши улюбленця за вушком і насипавши сухого корму, вона знайшла чистий аркуш паперу й почала писати все, що було в її голові та серці.

А було там багато невисловленого: про батьків, які бачили більшу цінність у пляшці алкоголю, аніж у маленькій дівчинці; про дитячий будинок із жорстокими виховательками; про той день, коли інші діти глузували зі смерті її батьків від сурогатного алкоголю; про забуття; про довгі вузькі коридори лікарні…

Лише власне ім’я ніяк не вдавалося згадати. Сльози настільки сильно застилали очі, що довелося припинити писати і відсунути списаний листок подалі.

В напівтемряві квартири прийшло ясне усвідомлення: ніхто, з ким вона спілкувалася в кожному із світів, не знав її справжню, і це випробування потрібно пройти самостійно.

Кіт, наче відчувши той розпач, навмисно вмостився на колінах дівчини і спробував відволікти своїм голосним муркотінням.

Непомітно для обох їх огорнув справжній сон, і в тому сні Єва-Меланія побачила себе — маленьку дівчинку з кучерявим волоссям, яка бігла назустріч, тримаючи на руках кошеня, дуже схоже на Маріо.

— Я прийшла до тебе не просто так, — серйозно промовила дитина. — Ти маєш зробити дві важливі речі, перш ніж повернутися у реальний світ: пробачити себе і розбити ті скриньки у твоєму кабінеті.

— І я маю ще дещо для тебе зробити, — дівчинка щосили обійняла Єву-Меланію і прошепотіла їй на вухо: — Я люблю тебе, Вікторіє!

Усвідомлення власного імені повернуло до реальності саме в той момент, коли сонце було високо в небі. Від щастя, що переповнювало через край, дівчина схопила кота і щосили закружляла в танці, та його перелякані очі змусили опустити його на підлогу.

— Вибач мені, я просто дізналася власне ім’я, і воно дуже красиве — Вікторія, — прошепотіла вона, нахилившись ближче до улюбленця.

Не бажаючи втратити ні хвилини, Вікторія викликала таксі до офісу. Тепер вона точно знала, що має робити.

В офісі її зустрів Фелікс, який одразу помітив зміни в директорці.

— Я бачу, ви нарешті змогли відпочити. Ваше обличчя сяє здоров’ям.

— Так, ці зміни — лише початок. І ще одне, — відкриваючи кабінет, сказала Вікторія: — Дякую, що весь час були на моєму боці.

Підійшовши ближче до столу, дівчина вже взяла до рук скриньки, щоб назавжди їх знищити, як до кабінету зайшов Адріан. Вікторія так і залишилася стояти до нього спиною.

— Я бачу, ти забула, від кого залежить твоє життя в цьому світі, — Адріан підійшов ближче й силою розвернув Вікторію до себе.

Продовжуючи тримати скриньки в руках, Вікторія, дивлячись прямо в очі свого ворога, упевнено відповіла:

— Ти прийшов вчасно, бо зараз вирішиться не тільки моя доля, а й твоя. І в цьому світі назавжди залишишся ти, а не я.