Тонка межа

Щось змусило Єву прокинутися посеред ночі. Чи то дивний сон, чи то волога постіль, яка була зім’ята так сильно, наче на ній танцювала юрба, а не спала одна-єдина людина. Вона спробувала роздивитися довкола, щоб зрозуміти, де перебуває, адже всього декілька секунд тому була впевнена, що в офісі компанії «Monolith Group» і звати її не Єва, а Меланія.

«Так, потрібно заспокоїтися і взяти себе в руки, — намагалася вхопитися за залишки здорового глузду Єва. — Це якийсь абсурд... Я не можу бути одночасно Євою і Меланією. Чи все ж можу?»

Щоб остаточно не з’їхати з глузду, дівчина потягнулася за дзеркальцем, яке лежало в приліжковій тумбочці. Розглядаючи своє відображення у місячному світлі, Єва раптом згадала слова Адріана про пташку та пастку.

Кого мав на увазі Адріан, коли говорив ці слова?

У роздумах над подальшими діями Єва й не помітила, як настав ранок і до палати увійшла лікарка.

— Я бачу, у когось безсоння? — занепокоєно заговорила Глорія, підходячи ближче до ліжка. — Якщо вас щось турбує, можете відкритися мені. Я зрозумію і спробую допомогти.

На обличчі Єви відобразилася внутрішня боротьба. З одного боку, вона чітко розуміла, що їй потрібна допомога, а з іншого — панічно боялася, що після її одкровень її остаточно вважатимуть божевільною.

— Нічого аж такого страшного, — несміливо почала Єва, нервово перебираючи пальцями кучеряве волосся. — Мені просто наснилося, що я живу іншим життям. Вам таке навряд чи буде цікавим.

— Мене цікавить усе, що стосується моїх пацієнтів, — м’яко заперечила Глорія. — До того ж, будь-які труднощі легше долати разом із кимось.

Єва важко зітхнула й почала розповідати все про світ Меланії. Вона говорила про те, що обіймає керівну посаду в будівельній компанії, про звільнення Пітерсона та про Адріана, якого взяла замість нього головним інженером. Глорія уважно слухала, інколи записуючи щось у свій блокнот.

— Ви вже поставили мені діагноз там, у своєму блокноті? — з гіркою усмішкою запитала дівчина.

— Ні, я записую деталі для нашого з вами спільного розслідування, — тепло посміхнулася лікарка. — Ви не проти, якщо я поставлю декілька уточнювальних запитань?

— Ні, звичайно.

— Чи є у вашому реальному житті хтось схожий на містера Пітерсона та Адріана?

— Так… — Єва на мить замислилася, і її очі здивовано округлилися. — Містер Пітерсон викладає в моєму університеті, а Адріан — мій одногрупник. Але ж за віком вони зовсім не збігаються?

— Добре, це вже щось, — кивнула Глорія, роблячи чергову нотатку. — Йдемо далі. Чи є ще щось спільне, окрім Пітерсона та Адріана?

Єва примружилася, намагаючись згадати хоч якусь дрібницю. Раптом вона різко підхопилася на ліжку й голосно крикнула:

— Згадала! Я згадала! У Меланії є точно така сама музична скринька, як і в мене!

Єва різко повернулася, збираючись дістати скриньку з рюкзака, щоб показати її лікарці, але в наступну секунду завмерла. Вона згадала, що її скринька зникла.

— Це про цю скриньку ви говорили раніше? — уточнила Глорія, пильно спостерігаючи за реакцією дівчини.

— Так, вона дуже важлива для мене, — з відчаєм у голосі проговорила пацієнтка.

— Можливо, ви здогадуєтеся, хто міг її взяти?

— Я навіть не уявляю, кому вона може знадобитися…

Перед її очима раптово відтворилася наступна картина: у дверях палати стоїть Адріан і тримає темно-вишневу скриньку в руках. Тоді, в напівзабутті, дівчина подумала, що це лише чергове хворобливе марення, але зараз… Усередині все затремтіло від страшного усвідомлення.

— Адріан… Я підозрюю Адріана, — впевнено випалила вона, дивлячись лікарці прямо в очі.

Лікарка хотіла щось сказати, але в дверях з’явилася чергова медична сестра і повідомила про відвідувача.

— Хто вирішив мене навідати? Я, крім мами, нікого не чекала... — розгублено промовила Єва, відчуваючи, як усередині все стискається від передчуття.

— Це дуже красивий хлопець, і він приніс вам квіти, — посміхнулася медсестра.

Єва й Глорія мовчки переглянулися.

— Що мені робити, якщо це Адріан? — ледь чутним, тремтячим голосом запитала дівчина, коли двері зачинилися.

— Не видавайте, що ви здогадуєтеся про його причетність, і грайте за його правилами, — так само тихо відповіла лікарка, нахилившись до неї. — А я щось придумаю до вечора.

Глорія вже виходила з палати, як з’явився ніхто інший, як Адріан. На його обличчі сяяла впевнена посмішка, а в руках він тримав букет польових ромашок. Двері за лікаркою зачинилися.

— Такі ж прості, як і ти, — Адріан недбало кинув квіти на ліжко, підійшовши ближче. — Мені вже сумно без твоїх сніданків в університеті.

— Ще не знайшов нову жертву? — з прихованим викликом запитала Єва.

— Я й не шукав, бо ти — найкраща, — з уїдливою ніжністю відказав хлопець, і в його очах промайнув той самий холодний, безжальний блиск.

Єва зробила глибокий вдих для заспокоєння, адже всередині вже прокидалася Меланія, готова знищити Адріана.

— Ти ж не тільки для цього прийшов? Чого ти хочеш від мене? — запитала вона, намагаючись стримати злість.

— А ти нетерпляча, не помічав раніше такого за тобою, — Адріан почав щось шукати в кишенях власної куртки. — Ну що ж, якщо ти наполягаєш...

За хвилину в руках хлопця вже була темно-вишнева музична скринька.

— Здається, ти її шукала?

— Віддай!

— Чому я маю віддавати її так просто? — Адріан почав підкидати скриньку в повітрі, ніби граючись.

— Чого ти хочеш?

— Я поки роздумую над цим питанням, — його голос став моторошним. — Адже у мене є вибір: віддати її тобі чи сказати всім, що ніякої скриньки не було, і ти її просто вигадала, щоб тебе нарешті відправили в божевільню?

— Навіщо ти так чиниш зі мною? Що я тобі такого зробила?

— Бо можу. Я можу собі це дозволити, а ти — ні, — сухо відрізав Адріан, і в його погляді не залишилося нічого людського.