РОЗДІЛ 6

Тепер я підходжу до фіналу своєї розповіді. Руки тремтять, а з очей л'ються сльози. Сльози за втраченими стосунками. Та чи були в менн насправді ці стосунки? В останній тиждень літа Гната забрали в частину. Ми не встигли навіть попрощатись. Може це й на краще. Звісно, що плакала ночами. Звісно, що проклинала війну та росію. Здалося життя налагоджується і тут бац - несподіваний удар під дих. Коханий звісно дзвонив і старався бути бадьорим заради мене. Та ми добре розуміли чим усе закінчитися. Розуміли та готувалися до найгіршого. 

Ще через тиждень він вирушив на фронт у свою бригаду. Серце моє розривало груди, а мозок малював моторошні картини бою. Я перестала виходити на вулицю. Та потреба в грошах змушувала далі працювати. День за днем, місяць за місяцем. Занадто сильно прив'язалася до цього чоловіка. Повірила в кохання, а тепер ледве впізнаю саму себе. Невже знову співзалежні стосунки? Інтуїція підказувала, що це так. 

Гнат виходив на зв'язок по можливості. Говорив, що сумує і просив не падати духом. Обіцяв , що вернеться додому живим. Головне, щоб його чекала. Я не могла цього пообіцяти. Минуле знову нагадало про себе. А раптом він теж зрадить? Відчував, що я віддаляюся від нього. Наші розмови й розмовами назвати важко. Більше говорив він, а я лише слухала мовчки ковтаючи грудку в горлі. А ще багато плакала. Я втомилася бути сильною. Хочу бути щасливою. 

Глибоко в душі я вірила йому і чекала на зустріч.  Жовтень завершувався, кар'єра розвивалася, а я ставала щасливішою. В повітрі відчувалося наближення зими. Ніколи не любила листопад. Він викликав депресію і бажання не виходити з дому. Навіть на роботу. Краще вже працювати віддалено. Гроші звісно не зігріють холодними зимовими вечорами. Та вони дають змогу жити так як хочу я. Хоч з людьми цікаво, але звикла до самотності. Це назавжди.  Самотність - не вирок, а змога краще пізнати себе. Свою справжню суть.