«Це все не сон – це все реальність»

Вогонь палахкотів у нічному небі. Замок здригався від вибухів, а вдалині лунав брязкіт мечів.

Я стояла посеред своєї кімнати, стискаючи кинджал. Чужі солдати вже були тут. Вони прийшли по мене.

— Відчиняйте! — гримнув голос за дверима.

Я знала, хто їх послав. Король ворожого королівства. Чоловік, якого я бачила один раз, але який вирішив, що я належу йому.

Мені снився цей момент. Червоні прапори, темні ворота, очі кольору моря. Голос, що шепотів у пітьмі: «Ти будеш моєю».

Тепер це вже не сон.

Гучний удар. Дерево тріснуло. Серце вдарилося об ребра.
Ще один. Завіси вигнулися.
Третій – і двері вибухнули, розлетівшись на друзки.
Крізь дим у прохід ступив чоловік у чорній броні. За ним – ще троє.
Я стискала кинджал так, що пальці затерпли.

— Король чекає, — сказав чоловік у чорній броні.

Я відчувала, що вибору в мене немає. Але щось у мені говорило: це ще не кінець.

Я не буду покірною здобиччю.

*****

Рік тому

Сонце повільно ховалося за горизонт, заливаючи наше королівство золотим світлом. Я стояла на балконі, вдихаючи прохолодне повітря, і навіть не підозрювала, що через рік усе зміниться.

— Ти знову тут? — почувся голос Стаса позаду мене.

Я посміхнулася, але не повернулася.

— Де ж ще мені бути?

Він підійшов ближче, спершись на перила поруч.

— Грегор хоче тебе бачити.

Я скосила на нього погляд.

— І що на цей раз?

Стас зітхнув:

— Ти його донька, тому я й гадки не маю, що хоче цей чолов’яга.

Стас – мій давній приятель, який навчається у мого батька бою на ножах. Цей хлопчина, я впевнена, ще себе покаже, як незламний воїн та хоробрий підлеглий короля. Для мене ж він друг дитинства, якого я зустріла випадково на вулиці 15 років тому. Він залишився сиротою після великої війни між нашим та сусіднім королівством.

—О ну не починай, ти ж знаєш які в мене стосунки з батьком.

• Знаю, через це він мені і доручив тебе якось заманити до середини, бо знав, що його просьбу ти не виконаєш. Та я ж тобі ніколи не брешу, пам’ятаєш нашу угоду?
• Так, угода. – Це та сама угода яку заключають діти граючись. Та ми зі Стасом не просто її заключили, ми поклялися, що ніколи в житті, нізаяких умов не збрешемо один одному, ніколи не придамо і не залишимо недивлячись нінащо.
• Ей, ти тут взагалі? – Стас, щось до мене говорив, та я його вже не чула за власними думками.
• Та тут я, тут. Не кричи ти так.
• Ти знову десь літаєш, кажу ходімо вже. Ато твій батько мені голову знесе і занять зі зброєю у мене більше не буде.
• Ой, та хоч ти не вередуй, добре? – Стас, вічно переживає через мого батька, боїться того як вогня. Та мені байдуже хто і як його сприймає, я знаю, що та людина яка так старанно захищає наше королівство, відчайдушно холодно ставиться до своєї сім’ї.

Ми ввійшли в мою кімнату, в якій пахло печивом та трояндами. З дитинства я полюбляю печиво з шоколадними крихтами, а трояндові кущі які ростуть під моїм вікном, завжди наповнювали мою кімнату своїм ароматом.

• Лілі, швидко ходи. Скільки тебе ще чекати. – Почулося з коридору, це мабуть батько відправив ще когось по мене, ха невпевнений у Стасові.
• Лілі, містер Грегор вже тебе зачекався.
• Та іду я, іду. Що ж йому такого треба від мене.
• Незнаю, люба. Та твій татко точно не в гуморі, тож поквапся. – Наша прислуга добре знала, що означає, «Татко не в гуморі» на собі. Її син, був колись моїм охоронцем, та батько бідного юнака вбив тільки за те, що той говорив зі мною тоді, коли батько сказав всім мовчати. Мені було тільки 13, та я вже знала, що його смерть на моїх руках, тому що саме я його змусила говорити зі мною.

— Добре, Лі, я тебе покидаю, тренування і все таке, — він уже рушив до виходу, але затримався на мить. — Якщо щось буде не так… ти знаєш, де мене знайти. – Стас, покидьок, вирішив кинути мене у найбільш непідходящий момент.

• Що, злякався? Ну звісно містер Лінкольнд дуже поважна людина про яку всі знають як доброго, хороброго і оберігачого батька.
• Ні Лі, справді, мені час. Не сердись  Трояндочко. Па.
• Я вже тобі казала, що я ніяка не ТРОЯНДОЧКА! Скільки разів повторювати.

— Тоді ким ти хочеш бути? – його голос звучав м’яко, але в очах промайнуло щось таке, чого Лілі не встигла розгадати.

Та кричати було без сенсу, Стаса вже ніби тут ніколи і не було.

Ну що ж, Лілі ти вже доросла дівчинка впораєшся і самотужки зі своїм татком.

Вийшовши до коридору, я потрапила ніби в могильну тишу. Ні звуку за вікном чи в будівлі. Наш будинок був одним з найкрасивіших і найбільших у нашому королівстві, та в такі моменти мені не хотілося такого велетенського буднку, було відчуття, що в ньому тільки я і мій «любий татусь».

Коридор був оздоблений різного виду картинами та декораціями, сам по собі світлий, та через те, що сонце вже майже зайшло, освітлювався тільки декількома настінними ліхтариками, що придавало йому якоїсь моторошності та таємності.

Я бачила як пообідді, батько повертався додому, я сиділа на кам’яній стіні біля троянд  дивлячись, як батько повертається. Його висока постать, одягнута в темно-синій плащ, була добре знайома всім у королівстві. Війна була єдиним, що вмів мій батько. Він рубав ворогів так само легко, як різав хліб, і не мав жалю ні до кого, навіть до власної родини.