Квітка Істини

Сьогодні по дорозі на роботу Інгу викрали інопланетяни. Ну, це вона так подумала. Бо що ще можна подумати, коли ти спокійно йдеш по вулиці, нікого не чіпаєш, думаєш про якісь свої буденні справи, і тут – раз: яскраве світло в очі, ноги німіють, голова макітриться, і ти опиняєшся в зовсім незнайомому місці та в якомусь дивному одязі?

І можна було б подумати, що це якісь хулігани, чи там бандити напали, гупнули по голові та й закинули кудись у підвал чи деінде, щоб познущатися, поглумилися, чи, не знаю, продати в якесь рабство чи на органи, але ж ні! І це, мабуть, можна було б навіть спокійніше сприйняти (все пізнається в порівнянні!), аніж те, що дівчина побачила навколо.

Приміщення, де вона знаходилася, геть-зовсім не було схоже ні на що раніше нею бачене. Вона лежала в якійсь величезній, просто гігантській залі, схожій на краплю, світлій і напівпрозорій, матовій, червоно-жовтого кольору. Поряд висились якісь колони, Інга нарахувала їх аж п’ять, і одна з них була товста й велика, стояла по центру напівсфери, де знаходилася дівчина, а чотири інших оточували її з усіх боків і були трохи вигнуті. На вершинах кожної з колон далеко вгорі лежали неначе якісь масивні блоки, але дівчина не могла їх добре розгледіти, дуже вже було високо.

Стеля була так далеко, що Інга не могла розгледіти, чи вона там справді є, чи відсутня зовсім.

Дівчина спробувала сісти, опираючись ліктями об підлогу, і відчула, що власне підлога схожа на якийсь гумовий килим чи щось подібне. Точно не з дошок чи каменю.

«Ой, лишенько, де це я?» – гарячково думала дівчина, роззираючись навколо.

Дивно, що в цьому приміщенні не було темно, швидше, воно було напівосвітлене, хоча джерела світла Інга ніде не побачила. Неначе самі стіни випромінювали світло, не даючи темряві захопити весь простір незрозумілої гігантської зали. Інга піднялася на ноги і обійшла навколо височезних колон. Помацала їх руками, стукнула кілька разів кулачком, і зрозуміла, що вони теж виготовлені з якогось дивного матеріалу. «Краще не буду чіпати, а то ще ті величезні штуки на колонах впадуть сюди, просто мені на голову», - подумала вона і відійшла подалі. Стіни в дивній напівсфері були не прямими, а побудовані під помірним нахилом, так, що здавалося десь там, угорі, вони сходяться в одну точку.

«Дивне місце. Точно, інопланетяни викрали. І чого їм від мене треба? Я проста звичайна дівчина, не багата, якоюсь шаленою вродою не вирізняюся, великим розумом теж, мабуть, не можу похвалитися», - почала роздумувати Інга.

Слід сказати, що дівчина була дуже самокритична і навіть певною мірою закомплексована.

А хіба не будеш комплексувати, коли твій хлопець, з котрим ти зустрічалася майже рік, вчора кинув тебе і пішов до найкращої подруги? Пояснив це тим, що з Інгою нудно, вона не ходить у нічні клуби, не тусується з прикольними людьми, не носить брендового одягу, і (о жах!) в неї навіть немає своєї сторінки в Інстаграмі. Сидить весь час над своїми дурними зошитами (Інга працювала вчителькою молодших класів), і всі її вподобання – це читання книг (а це зараз повний абзац, як не модно!) та вишивка. Так, погодимося, Інга була дещо старомодною, але їй так було комфортно, зручно і якось природно. Вона не дуже розбиралася у всіх новомодних штучках, про які їй часто розповідав Артем, але кохала його просто за те, що він є, що такий смішний, коли, захлинаючись від захвату, хвалиться своїми досягненнями в якійсь комп’ютерній грі, що такий милий, коли сердиться чи посміхається...

А потім він пішов. Чесно пояснив, чому це зробив, ніякого зникнення по-англійськи. Дорікнув, до речі, що всі сучасні дівчата вже давно зовсім і не дівчата, а жінки з досвідом, одна вона не дозволяла йому піти далі поцілунків та обіймів. А Анжеліка була модна, брендова, сучасна, на її сторінці в Інстаграмі було аж три тисячі підписників! Куди там Інзі з її другокласниками і зошитами! Та й суперниця, мабуть, мала вже гарний досвід з чоловіками, не те що вона, Інга. Справді, певно, вона старомодна і неправильно себе вела, але чомусь Інзі здавалося, що кохання – це не лише те, чого вимагав її колишній хлопець, а щось більше.

Дівчина звернула увагу, що одяг на ній чужий. Якийсь балахон чи щось подібне сірого кольору, просто мішок з прорізом для голови та рук. «І одяг вкрали, - скрушно зітхнула вона. - А джинси я якраз вперше вдягнула, новесенькі! Як шкода!»

Раптом Інга почула якийсь шум над головою. Над колонами у пітьмі, там, де сходилися похилі стіни, щось літало. Неначе гелікоптер чи літак.

Це щось опустилося нижче й Інга побачила велику муху, на якій сидів якийсь чоловік.

Муху! Величезну! Як здоровенний мотоцикл або гелікоптер! Тут треба були добрячі нерви, щоб усвідомити це. Ну, в принципі, нерви в Інги були якраз залізні. Витримати тридцять осіб дітей семи-восьми років у невеличкій за розмірами класній кімнаті – треба справді кам’яний характер. Дівчина дивилася на велетенську комаху в якомусь заціпенінні.

Муха, керована чоловіком, сіла неподалік, обдавши дівчину повівом вітру, збуреного крилами. Молодий хлопець, який сидів на ній, спішився і підійшов до Інги.

- Вітаю вас, принцесо, - раптом вклонився він, граційно змахнувши рукою і схилившись мало не до землі. – Мене послали зустріти вас.

Інга отямилась, здивовано дивилася на молодого чоловіка й не знала, що й думати.

- Ви помилилися, - пробурмотіла вона розгублено. – Я ніяка не принцеса! І взагалі, поясніть мені, що відбувається. Ви хто?