Розділ 29. Будівництво довжиною в...

Місто росло, немов юний пагін на родючій землі, рясно политій мрією і наполегливою працею. Ніколи раніше я не думала, що зводити ціле місто з нуля — це начебто керувати річкою, яка намагається розлитися на всі боки. Мій досвід організації тепличних комплексів здавався нікчемним порівняно з необхідністю координувати тисячі людей, перевертнів і часом драконів, які прилітають з усього Каракса під слушним приводом, — усе заради одного: звести наш власний емірат.

Ми з Ерганом разом із нашими архітекторами, інженерами, вченими, та й нашими підданими, які визнали владу мого чоловіка, еміра Ергана ар К`єррі, почали зі скромних кроків. Спочатку потрібно було очистити територію навколо золотої дракониці, тієї самої статуї, що Духи вказали нам як «вівтарний камінь». Коли руїни чужої цивілізації, що залишилися, розсипалися на порох, немов час пронісся крізь них, ми отримали відносно рівну поверхню з піску та щебеню.

Перше, що ми поставили, — це були житлові намети для людей, які присягнули новому емірові на вірність. Я прекрасно розуміла: намети — для караксців були звичним житлом. Але нам були потрібні більш практичні, міцні і зручні споруди, де я могла б розселити інженерів, будівельників та іншу вчену братію з орбітальної станції. Мотатися на орбіту і назад на планету було не практично.

Мені навіть не потрібно було з кимось радитися. Я ще на Алракісі передбачила взяти з собою житлові комплекси для колоністів, які освоюють нові планети. Тільки на нових жителів емірату їх би не вистачило. Тому в терміновому порядку довелося робити велике замовлення в «Астра—Нова». Чоловік сам літав за ними на Алракіс, заодно й оформив академічну відпустку на рік. Хоча я і переконувала його, що початок будівництва цілком може обійтися без його присутності. Адже навіть я не брала безпосередньої участі, довірившись професіоналам. Сама я займалася організаційною роботою, громадською і тим, у чому я була профі.

Технологія зведення тимчасових житлових комплексів була проста і зрозуміла. Тільки—но перші будиночки піднялися серед барханів, як були заселені. Щоб уникнути нестачі електрики, паралельно з будівництвом містечка протягнули лінії від мобільних генераторів, що живилися енергією сонця і пустельного вітру.

Мій безцінний начальник з енергетики все ще залишався в лапах крижаного дракона, і я вже не чекала швидкого повернення деси ар Вігро — хоча тепер правильніше було б називати її ар Фархаш. Дракони, набувши первозданного вигляду, вже попрямували на Північ, в емірат крижаного повелителя, а це могло означати лише одне: дракониця свій вибір зробила і готувалася до гніздування!

Мені разом із командою волонтерів довелося терпляче й ґрунтовно знайомити караксців із нехитрими чудесами цивілізації: показувати лампочки, пояснювати користь холодильників, демонструвати вентилятори і навіть міні—кондиціонери. Однак нововведення приживалися насилу — караксці ставилися до них насторожено і стримано. Але варто було мені одного разу мимохіть зауважити: «А ось у Шатхарі—то давно вже...», як в очах слухачів миттєво спалахував азарт суперництва і загравала гордість: «А чим ми гірші? У нас теж буде!» Після цього нехитрого прийому будь—яке диво техніки ставало бажаним і рідним, а Ерган навіть провів кілька публічних уроків, докладно пояснюючи, як поводитися з усіма цими «штучками, що світяться», чому не можна перевантажувати мережу і чим небезпечні короткі замикання.

Увесь час будівництва ми курсували між батьковим еміратом і нашим будмайданчиком, наче бджоли, що несуть нектар із квітки до вулика: моя зоряна яхта «Фулгур» і шаттл Ергана не встигали охолоджувати двигуни! Вилітали затемна, приземлялися на світанку, забирали матеріали, привозили спеціалістів, або навпаки — забирали з вахти втомлених інженерів, щоб вони мали змогу відпочити в умовах орбітальної станції.

З іншого боку, це допомагало триматися в тонусі та радитися з батьком і дядьком еміром Шиї—Тарі, який був найчастішим гостем на новонародженого емірату.

***

Тим часом чутка про «золоту богиню» — так місцеві мешканці охрестили статую нашої дракониці — пронеслася по всьому Караксу швидше за піщану бурю. Один за одним прибували каравани зацікавлених, які прагнули побачити диво. Багато хто приходив не просто так, а з відчайдушними благаннями: у когось хворіли діти, інші роками марно чекали спадкоємця, треті просили розв'язання сімейних чвар або земельних суперечок.

Спочатку ми були приголомшені — здавалося неймовірним, що золота статуя здатна втрутитися в чужі біди. Але незабаром ми помітили дивовижну закономірність: щирі прохання, позбавлені брехні та злого умислу, дійсно знаходили відгук. Діти одужували, конфлікти вщухали, спадкоємці народжувалися здоровими. Але якщо хтось приходив із прихованим лукавством, з наміром нашкодити іншому або отримати незаслужену вигоду, на нього чекала швидка і жорстка розплата — хвороби, фінансові втрати або навіть смерть просто на площі перед богинею.

Чутки про те, що золота дракониця карає брехунів, немов блискавки, розлетілися пісками Каракса, викликаючи до статуї не тільки пошану, а й побожний страх.

Так народилася нова традиція — поклонятися «Богині справедливості» і приносити їй дари. Я з хвилюванням спостерігала, як бідняки залишали в неї на долоні жменьки зерен або скромні фігурки, вирізьблені з дерева, а заможні еміри й купці вкладали блискучі золоті прикраси, рідкісні самоцвіти й дорогі спеції.

Статуя приймала їх по—своєму: інколи безслідно зникали дари, а часом, навпаки, на їхньому місці з'являлися незвичні дрібнички, наче богиня хотіла подякувати прочанину за щирість давши щось, що мало б цінність для того, хто просить.