Розділ 13. Початок шляху

У внутрішньому дворі на нас уже чекали. Зазвичай тут було метушливо: несли службу вартові, пробігали слуги з дорученнями. Нині ж, окрім еміра ар К'єррі, розпорядника осами Зібара й особистого слуги Ергана, нікого не було. Останній тримав у руках світле покривало, розшите золотою ниткою.

Чоловік зістрибнув із нурда сам і, підхопивши мене на руки, не дозволив стати на землю.

— Вічного шляху вам, діти мої, — поза всякими правилами етикету першим привітався емір. При цьому він забрав покривало з рук слуги і накинув на мене, вкриваючи з голови до п'ят.

Я залишила цю дію без коментарів. Тільки подумки закотила очі. Навіть з урахуванням абсолютної лояльності еміра до мене, як до дракониці, ні—ні, та прослизало в його діях і вчинках ставлення, як до жінки Каракса. Із цим треба змиритися, але не дозволити загратися. А то не встигну озирнутися, як опинюся в оточенні дружин еміра, насолоджуючись плітками і новими нарядами.

— І тобі, батьку, Вічного шляху і довгої радості життя, — Ерган, усе ще тримаючи мене на руках, злегка вклонився. Я розсудливо промовчала. Не вітати ж еміра з—під покривала.

— Мені шкода відволікати вас від пізнання одне одного, — у голосі еміра звучав щирий жаль. — Але час біжить не на нашу користь. Донесення про караван від розвідників надійшло пізно через свято. Усі були збуджені найбільшою подією!

Чоловік важко зітхнув.

— Нічого, батьку, ти все зробив правильно, — переконливо промовив Ерган.

Моя голова лежала на його грудях, і я чітко чула, як рівно б'ється серце чоловіка. І відчувала впевненість, що виходила від мого дракона.

Усе добре, от тільки мені набридло мовчати і спокійно сидіти. Довелося нагадати про себе — поворухнутися.

— Що ж це я! Повів розмови, навіть не впустивши вас у дім. Сину, занеси молоду дружину у ваше крило. Обмийтеся з дороги, і чекаю вас на вечерю. Про справу поговоримо після.

Еміру двічі повторювати не довелося. Ерган так само зі мною на руках покрокував у наші покої.

Усередині було приємно прохолодно. І я нарешті стягнула з обличчя покривало, що заважало.

— Можеш відпустити мене, Ергане. Через поріг ти мене переніс, — хмикнула, розмірковуючи над тим, як химерно сплітаються традиції різних світів, незважаючи на те, що ми з чоловіком одного виду.

— Не хочу, — пролунало вперте порикування, і руки чоловіка стиснули мене ще міцніше. — Так би й не відпускав тебе, Еолайн.

На це зауваження я досить примружилася. Сама була з ним згодна. Відпускати від себе дракона не хотілося ні за які золоті монети.

До спальні ми дійшли якось дуже швидко.

Хочу — не хочу, але вічно на руках не просидиш. З гірким зітханням жалю чоловік поставив мене на підлогу.

З останньої ознайомчої екскурсії нашими покоями нічого не змінилося.

Ось тільки приніс мене Ерган у свою кімнату. Речей моїх у ній не було. Тут усе гостро пахло чистим ялівцевим ароматом неодруженого дракона, ще без домішки мого запаху.

Напевно, це інстинкти. Мені гостро захотілося потертися об м'яке ліжко, залишити свої мітки запаху на всіх предметах у цій кімнаті.

Бажання було непереборним. Навіть трохи лякало. Тільки в глибокому дитинстві я могла втратити контроль над інстинктами. Давно вже забула, як це.

— Кх, мабуть, після дороги нам потрібно освіжитися.

Говорячи це, я сховала руки за спину, відчуваючи, як нігті трансформуються в пазурі, і відступила від незадоволеного дракона. Він теж боровся зі своїми інстинктами. Зрозуміла це чітко. Так, миритися з відсутністю пари цілий місяць, а то й більше, категорично не хотілося ні йому, ні мені. У думках щось спалахнуло, якась ідея, але відразу сформулювати її у мене не вийшло. Тригери у вигляді непомічених моїм запахом речей вибивали з рівноваги.

— Ходімо, — Ерган нарешті розтиснув стиснуті кулаки. Взявши мене за руку, ніжно поцілував у долоню.

Варто було нам вийти, пролунало запитання осами Зібара:

— Десай, чи будуть у вас якісь розпорядження?

Перевертень застиг у шанобливому напівпоклоні. Очі його були опущені в підлогу. Це було дивним. Зазвичай він поводився вільніше. Не боявся дивитися в очі.

— Так, Зібар. Перенесіть речі моєї дружини в мої покої.

Здивував! Що й казати. Мені залишилося тільки показати, що я задоволена таким рішенням, і схвально заурчати.

В одну мить мене знесло і втиснуло в стіну твердим тілом чоловіка. Його губи жадібно накинулися на мої, вириваючи збуджено—задоволене бурчання. Мої руки виявилися затиснуті над головою й утримувалися однією рукою, поки друга люто здирала з мене залишки халата з чужого плеча. Я вивернулася і міцно обхопила ногами стегна чоловіка.

Останнє, що я усвідомлено помітила, — спину Зібара, який стрімко тікав із кімнати, і його наказ: "Нікому не входити!"

А далі була пристрасть. Вона, як ненаситний звір, накинулася на наші тіла й терзала. Змушувала горіти у вогні й плавитися від гострих почуттів. Катувала, поки ми обидва не вибухнули від відчуттів, що переповнювали, як наднова зірка.