Розділ 8. Зустріч із підступом

Нас оточили воїни, що гарцювали на нурдах і вівернах. Сон як рукою зняло. Войовничі крики чоловіків змусили зібратися.

— Свої, — пролунало за спиною, і Ерган ніжно притиснув мене до себе рукою, повертаючи на груди.

Радісне улюлюкання не змовкало.

Я бачила, як воїни радіють поверненню спадкоємця. Відчувала і його нетерпляче бажання якнайшвидше опинитися серед своїх друзів.

— Ми можемо зупинитися біля тих валунів? Я хотіла б розім'яти ноги, — трохи схитрувала, щоб дати Ергану можливість опинитися наодинці з побратимами.

Мій наречений не заперечував. Умовним свистом покликав Джафара і попросив:

— Дай води.

Альфа без розмов простягнув Ергану флягу. Той відкоркував притерту пробку і, дбайливо відвернувши край хустки з мого обличчя, притулив шийку до губ.

— Тобі потрібно компенсувати втрату води. Пустеля підступна. Не помітиш, як вона тебе висушить.

Вода була теплою, трохи підкисленою і гіркуватою. Я з жадібністю зробила кілька ковтків, усвідомивши, що шалено хочу пити. Фляга гостро пахла хутром нурдів. І я згадала, як уперше мандрувала на цих тваринах Караксом у вигляді жертви викрадення, загорнута у згорток із тонкого килима. Та подорож виявилася захопливою і мала щасливий фінал. Тоді я нічого не боялася. Чому ж зараз, у надійних обіймах коханого, мені тривожно?

Ерган не забув і про хлопців, які прилетіли з нами. Розпорядився напоїти їх, щоб поповнити втрати рідини. З незвички хлопці обливалися потом. На хустках і сорочках у розстебнутих комірах халатів темніли вологі плями.

Ми спішилися біля групи валунів, хаотично нагромаджених у купу. Я сама не зрозуміла як, але за кілька хвилин переді мною застелили кілька квітчастих покривал. У руки мені дали шматок солонуватого підсохлого сиру з прив' яленим м''ясом і свіжим коржем із фінікового борошна.

— Перекуси, поки ми трохи прогуляємося, — мій дорослий дракон нетерпляче переминався біля мене з ноги на ногу.

— Біжи вже, — пирхнула і, притулившись спиною до нагрітого каменю, заплющила очі від задоволення.

Сонце палило нещадно. На блакитному небі не було жодної хмаринки. Переді мною відкривався вид на нескінченне світло—жовте море піску з незначною рослинністю у вигляді сукулентів. І вдалині, здіймаючи хмару піску, гасали на своїх їздових звірах мій наречений і його воїни. Їхні перегони наввипередки нагадували забіги багатоніжок на Алракісі. Тільки призовим фондом були не золоті монети, а задоволення від п'янкої свободи!

Над головою на бриючому польоті пролетів сокіл і кинувся до караксців. Я простежила за траєкторією польоту птаха. Невже пошта завітала?

Гордий птах зробив невелике коло і спікірував на запрошуюче підняту руку Ергана. З мішечка, прив'язаного до лапи, Ерган дістав послання, побіжно прочитав і після виглядав абсолютно задоволеним.

— Батько квапить нас, — чоловік пояснив суть послання, щойно під'їхав до мене на віверні й простягнув руку.

— Я чекаю на нашу зустріч із батьком, — і це була істина. Я сумувала за еміром і старшим дядьком. Емір Шиї—Тарі пробув на Алракісі трохи більше ніж півроку, поки влаштовували основні питання щодо статусу Каракса, а потім полетів додому, поспішаючи до свого емірату.

Залишок дороги до міста ми подолали за кілька годин.

Шатхар виник серед пісків, як міраж. Висока кам'яна стіна немов виросла зі світло—жовтого піску. Вона по периметру оточувала велике місто з одно— і двоповерховими прямокутними будинками з плоскими дахами, яскравими кольоровими навісами і вузькими галасливими вуличками, вимощеними камінням.

У самому еміраті тільки й було це місто та невелике поселення в горах для шахтарів. П'ятимільйонний емірат практично весь розміщувався в одному Шатхарі.

Подібний розподіл населення був характерним для всіх еміратів. Так купчасто селилися з однією метою — щоб захистити населення від набігів сусідів і кочових племен. Останні періодично збивалися в одне плем'я і нападали, якщо в них з'являвся лідер, здатний повести за собою.

Так, я теж за розповідями дядька—еміра і Ергана в ці півтора року вивчала історію Каракса, його законодавство, звичаї. Не хотілося після повернення почуватися неповноцінною через відсутність інформації.

Наш великий загін зупинився неподалік від великих воріт.

Джафар зняв приторочений до сідла ріжок і протрубив сигнал. Йому зі стіни вторив інший. Масивні ворота привітно відчинилися, і ми в'їхали на вулиці середньовічного міста.

Галдеж стояв неймовірний. Зустрічати спадкоємця на вулицю вийшли сотні тисяч городян. Раз у раз хтось вигукував побажання здоров'я і процвітання, довгих років життя і щастя. Ерган однією рукою впевнено правив віверною, подумки забороняючи їй відкривати полювання на людей. Другою — притискав мене до себе якось по—власницьки. Немов демонстрував усьому місту — моє!

Дорога від південних воріт, майже не петляючи, вела нас до палацу.

Я з цікавістю роздивлялася на всі боки, заразом згадуючи свою минулу подорож містом, і з задоволенням знаходила знайомі будівлі та дорогу.

— Храм! — вигукнула і потягнулася до заручинного татуювання — половинки квітки. Друга половина прикрашала руку мого нареченого. — Зайдемо?