Розділ 3. Родинний літопис

Барс, який лежав біля хвіртки, тихо загарчав, не зводячи погляду з дороги до Чорного лісу.

— Заходьте до хати, — тихо сказала Марфа. — Нам потрібно поговорити...

Ніхто не заперечував.

У хаті Марфа зачинила двері, засунула старий дерев'яний засув і поставила на стіл три чашки гарячого чаю.

Повітря наповнив аромат м'яти й чебрецю.

Та навіть він не міг розвіяти тривогу.

Аліна першою порушила мовчанку.

— Бабусю... розкажи мені правду.

Марфа довго мовчала.

Потім повільно підійшла до старої шафи й дістала загорнуту в лляне полотно книгу.

Обережно поклала її на стіл.

— Це родинний літопис.

Аліна провела рукою по потемнілій шкіряній палітурці.

— Він дуже старий...

— Йому понад триста років.

— Що в ньому?

— Правда, яку наша родина зберігала багато поколінь.

Марфа відкрила книгу на останніх сторінках.

Там був довгий список імен.

Біля кожного — дата й короткий запис.

"Зник."

"Не повернувся."

"Знайдений біля річки."

"Повернувся без пам'яті."

Аліна зблідла.

— Хто всі ці люди?

— Ті, кого забрала Купальська ніч.

Вона перегорнула ще одну сторінку.

Палець зупинився на одному імені.

Олена Коваль.

— Це... моя старша сестра.

Аліна здивовано підняла очі.

— Але ти казала, що була єдиною дитиною...

Марфа сумно всміхнулася.

— Після її зникнення нам заборонили навіть вимовляти її ім'я.

Запала тиша.

— Їй було сімнадцять, — продовжила Марфа. — У Купальську ніч вона пішла до Чорного лісу разом із хлопцем, якого кохала.

— І більше не повернулася?

— Через три дні знайшли лише її вінок.

А хлопця не знайшли ніколи.

Аліна міцніше стиснула чашку.

— Але ти сказала... що бачила її.

Марфа повільно кивнула.

— Через рік.

Одного вечора у двері постукали.

Я відчинила...

І на порозі стояла Олена.

Така сама молода.

Така сама красива.

Лише...

Вона не мала тіні.

У кімнаті стало холодно.

— Вона простягнула до мене руку й сказала: «Ходімо зі мною».

Я вже хотіла зробити крок...

Але мама встигла схопити мене.

Коли люди вибігли надвір...

Олени вже не було.

Лише мокрі сліди босих ніг...

Які вели до лісу.

Раптом у шибку щось тихо вдарилося.

Тук...

Тук...

Тук...

Усі одночасно повернули голови.

На підвіконні сидів величезний чорний крук.

Його очі світилися золотом.

Птах дивився просто на Аліну.

Не кліпаючи.

Барс загарчав.

Марфа зблідла.

— Знову...

Крук тричі вдарив дзьобом по склу.

Тук...

Тук...

Тук...

Потім розправив крила й полетів до Чорного лісу.

Назар важко видихнув.

— Це... поганий знак?

Марфа не зводила погляду з вікна.

— Це означає, що Господиня вже знає, хто ти.

Вона підійшла до старої скрині й дістала срібний медальйон у формі півмісяця.

Обережно поклала його в долоню Аліні.

— Носи його, не знімаючи.

— Він захистить мене?

Марфа не відповіла одразу.

Лише тихо сказала:

— Я дуже хочу в це вірити...

За вікном повіяв холодний вітер.

Десь далеко, із самого серця Чорного лісу, долинув тихий жіночий сміх.

Марфа заплющила очі.

— До Купальської ночі залишилося лише два дні...
І я боюся, що часу в нас майже не залишилося.

У кімнаті запала тиша.

Свічка на столі тихо потріскувала, відкидаючи тремтливі тіні на старі дерев'яні стіни.

Ніхто не наважувався заговорити.

Кожен думав про своє.

Аліна повільно опустила погляд на срібний медальйон, що лежав у її долоні.

Вона міцно стиснула його.