Розділ 2. Запрошення Господині

Після того як Петро пішов, у хаті ще довго панувала тиша.

Лише старий настінний годинник неквапливо відраховував секунди, а крізь прочинене вікно долинав теплий аромат нагрітих сонцем трав. Десь надворі дзижчали бджоли, а легкий вітер приносив запах свіжоспеченого хліба та яблуневого саду.

Аліна мовчки збирала зі столу тарілки. Після розмови з Петром дивне відчуття не полишало її. Здавалося, ніби звичайний літній день раптом став іншим. Наче саме повітря стало важчим.

— Давай я помию посуд, — усміхнулася вона, закочуючи рукави.

Марфа лише кивнула.

— Добре. А я піду назбираю м'яти. До вечора треба ще чай приготувати.

— Для кого?

— Для гостей.

— До нас хтось прийде?

— На Купала двері ніколи не зачиняють. Такий звичай.

Аліна усміхнулася.

— А якщо прийде хтось небажаний?

Марфа завмерла біля порога.

Вона не одразу відповіла.

— Людей можна не боятися.

Аліна насупилася.

— А кого тоді?

Марфа лише сумно подивилася на онуку.

— Не став зараз запитань, на які я поки не готова відповісти.

І, не озираючись, вийшла у двір.

Минуло близько години.

Сонце вже стояло високо над селом.

У хаті пахло свіжим хлібом, сушеною м'ятою, яблуками й ромашкою. Аліна витерла останню тарілку й поставила її до шафи.

— Бабусю?

Тиша.

— Марфо?

Відповіді не було.

Вона вийшла надвір.

Барс лежав біля хвіртки.

Він навіть не підняв голови.

Лише дивився кудись у бік Чорного лісу.

— Барсе...

Пес тихо повів вухом, але не зрушив із місця.

— Дивний ти сьогодні...

Аліна рушила стежкою до городу.

— Бабусю!

— Кого шукаємо?

Голос пролунав так несподівано, що вона здригнулася.

— Господи, Назаре!

Перед нею стояв високий хлопець із карими очима й знайомою бешкетною усмішкою.

Світле волосся було скуйовджене вітром, а засмагле обличчя майже не змінилося з тих часів, коли вони разом лазили по деревах і тікали від сусідських гусей.

— Не впізнала?

— Та як тебе не впізнати!

Аліна зробила крок уперед і міцно його обійняла.

— Скільки ми вже не бачилися?

— Років сім?

— Вісім.

— Та невже?

— Так.

— Ого... Час летить.

— Дуже.

Вони усміхнулися одне одному.

На кілька секунд Аліна забула про ранкові розмови.

Перед очима промайнули дитячі спогади.

Як вони бігали босоніж до річки.

Як будували халабуди зі старих гілок.

Як Назар навмисне лякав її жабами, а потім сміявся, поки вона ганялася за ним із лозиною.

— Ти зовсім міська стала, — сказав він.

— А ти зовсім не змінився.

— Брешеш.

— Трохи.

Вони обоє розсміялися.

— Коли приїхала?

— Учора ввечері.

— І мовчиш?

— Я ще навіть сусідів не бачила.

— Уже побачила.

— Це правда.

Назар уважно подивився на неї.

— Знаєш... тобі личить це село.

Аліна ніяково всміхнулася.

— Дякую...

Запала коротка тиша.

— Увечері йдеш на Купала?

— Ще думаю.

— Не думай.

— Чому?

— Бо все село буде.

— А ти?

— Я організовую багаття.

— Серйозно?

— Ну хтось же має стежити, щоб Степан знову не впав у річку.

Аліна голосно засміялася.

— Він досі такий самий?

— Ще гірший.

— Це добре.

— Чому?

— Бо тоді хоч щось не змінилося.

Назар лише усміхнувся.

— Змінилося багато чого...

Вони повільно пішли вузькою стежкою між яблунями.

Легкий вітер хитав високу траву.

Птахи співали так голосно, ніби нічого поганого у світі не існувало.

Та усмішка поступово зникла з обличчя Назара.

— Алін...

— Що?

— Якщо після святкування хтось запропонує піти до Чорного лісу...