Розділ 1. Поклик Кривавого Місяця

Ранкове сонце повільно пробивалося крізь тонкі мереживні фіранки, малюючи на дерев'яній підлозі золотаві візерунки. За відчиненим вікном дзвеніли ластівки, десь неподалік мукала корова, а легкий вітер приносив запах липового цвіту, скошеної трави й вологої землі після нічної роси.

Аліна неохоче розплющила очі.

Вона кілька секунд просто лежала, вдивляючись у білу дерев'яну стелю.

— Якщо це сон... то нехай триває ще трохи...

 — сонно прошепотіла вона, перевертаючись на інший бік.

У ту ж мить із першого поверху почувся знайомий голос.

— Алінко! Сонце вже пів неба перейшло!

Дівчина накрила голову подушкою.

— Бабусю... ще п'ять хвилин...

— Учора теж було п'ять хвилин! І позавчора!

— Але сьогодні ж субота...

— Для тебе субота. А для курей — звичайний день!

Аліна тихенько засміялася.

Саме цього їй і бракувало в місті.

Не шуму машин.

Не сірих багатоповерхівок.

А цих ранків.

Ранків, коли тебе будить не будильник, а рідний голос.

Вона повільно підвелася, підійшла до вікна й широко відчинила його.

Тепле повітря відразу наповнило кімнату.

Перед очима відкрилася знайома картина.

Невелике подвір'я, старий колодязь, квітник із мальвами й чорнобривцями, стара груша, яка пам'ятала ще її дитинство.

Далі — город.

А ще далі...

Ліс.

Величезний.

Темний.

Незважаючи на яскраве сонце, він здавався майже чорним.

Аліна примружилася.

— Дивно...

Щось у ньому завжди насторожувало.

Ще в дитинстві вона помічала, що навіть у найспекотніший день цей ліс виглядав так, ніби світло не могло проникнути між його дерев.

— Алінко! Якщо ти зараз не спустишся, я сама прийду!

— Уже йду!

Кухня зустріла її ароматом свіжого хліба.

На столі вже стояли сирники зі сметаною, домашнє варення з чорниці й велика чашка запашного чаю.

— Нарешті, сонько, — усміхнулася Марфа.

— Доброго ранку.

— Уже майже обід.

— Це деталі.

Бабуся похитала головою.

— У місті всі так довго сплять?

— Майже всі.

— То не дивно, що ви там постійно втомлені.

Аліна засміялася.

— Знову ти за своє.

— А хіба неправду кажу?

— Ну...

— Їж.

Дівчина взяла сирник.

— Боже...

— Що сталося?

— Як же я сумувала за твоїми сирниками...

— А я думала, за бабусею.

— І за бабусею теж.

— Оце вже краще.

Вони розсміялися.

Кілька хвилин їли мовчки.

За вікном співали птахи.

Десь біля воріт гавкав старий пес Барс.

— До речі, — почала Марфа, наливаючи чай. — Сьогодні все село готується до свята.

— Купала?

— Ага.

— Я пам'ятаю. Ми колись теж ходили до річки.

— Тоді ти була ще маленькою.

— Зате дуже сміливою.

— Занадто сміливою.

— Це комплімент?

— Ні. Попередження.

Аліна усміхнулася.

— Знову будеш лякати мене легендами?

— А ти досі не віриш?

— Бабусю...

— Що?

— У двадцять п'ять років уже якось важко повірити, що в лісі живуть мавки.

Марфа подивилася на онуку так уважно, що та перестала посміхатися.

— Найнебезпечніше — думати, що знаєш про світ усе.

— А ти знаєш?

— Ні.

— Тоді звідки така впевненість?

Марфа мовчки підвелася, підійшла до старої шафи й дістала невелику дерев'яну скриньку.

Вона була дуже старою.

Потемніле дерево.

Різьблені символи.

Мідний замок.

— Пам'ятаєш її?

— Звісно.

— Ти завжди просила її відкрити.

— А ти ніколи не дозволяла.

— Бо тоді був не час.

— А зараз?

Марфа провела пальцями по кришці.

— Можливо...

Вона повільно відкрила скриньку.

Усередині лежали старі пожовклі фотографії, срібний хрестик, жмут висушеного полину й невеликий медальйон у формі півмісяця.

Аліна обережно взяла його до рук.

— Який красивий...

Метал був холодний.

Незвично холодний.

Наче щойно дістався з крижаної води.

— Це мамин?

Марфа похитала головою.

— Ні.

— Тоді чий?

— Колись він належав твоїй прабабусі.

— Вона теж вірила в легенди?

— Не вірила.

— А що?

— Вона їх пережила...

Аліна мовчки підняла очі.

— Що це означає?

Марфа вже хотіла відповісти...

Та раптом надворі почувся різкий гавкіт Барса.

Пес гавкав так голосно, як не гавкав уже багато років.

Потім...

Раптово замовк.

У хаті стало неприродно тихо.

Марфа повільно повернула голову до вікна.

Її обличчя зблідло.

— Ні...

— Бабусю?

— Зачини вікно.

— Чому?

— Швидко.

У голосі Марфи було щось таке, чого Аліна не чула ніколи.

Страх.

Справжній.

Вона швидко зачинила вікно.

— Що сталося?

Бабуся підійшла до дверей і довго дивилася на ліс.

Потім ледве чутно прошепотіла:

— Він прокинувся раніше, ніж мав...

Аліна насупилася.

— Бабусю... про кого ти говориш?

Марфа не відповіла. Вона дивилася у вікно так, ніби боялася кліпнути.

Дівчина теж подивилася надвір.

Подвір'я було порожнім.