Пролог

Кажуть, що деякі легенди народжуються не для того, щоб їх розповідали дітям перед сном.

Вони народжуються, щоб застерігати.

Старі люди шепочуть, що ще задовго до того, як на цих землях з'явилися села, дороги й церкви, усім навколо правив Великий Ліс. Його дерева були такими високими, що їхні верхівки губилися серед хмар, а коріння простягалося глибше, ніж людська пам'ять. Тут не існувало звичних законів природи. Кожен струмок мав свого духа, кожне дерево — свою душу, а кожна тінь могла виявитися чиїмось поглядом.

Люди знали: після заходу сонця до лісу краще не заходити.

Бо тоді прокидався інший світ.

Світ, у якому мавки співали пісні такої краси, що подорожній забував власне ім'я. Де вовкулаки полювали не через голод, а за наказом древніх сил. Де чорні круки приносили звістки про смерть ще до того, як вона приходила. Де вогники болотяників заманювали необережних у бездонні трясовини.

Та найбільше люди боялися ночі на Івана Купала.

Раз на рік межа між світами ставала тонкою, мов павутиння. Місяць повільно наливався темно-червоним світлом, а вітер приносив запах полину, диму й крові. У цю ніч стародавня магія пробуджувалася від багатовікового сну.

Саме тоді у самому серці лісу розквітала 

Квітка папороті.

Не золота.

Не вогняна.

Її пелюстки були кольору свіжої крові, а всередині тлів срібний вогонь, який не палив тіло, але випалював душу. Казали, що вона могла подарувати безсмертя, неймовірну силу, здатність бачити майбутнє або повернути найдорожчу людину з-за меж життя.

Але жоден дар не давався без ціни.

Квітка завжди вимагала те, що людина любила найбільше.

Іноді — життя.

Іноді — пам'ять.

А іноді — саме кохання.

Більше трьохсот років тому двоє молодих людей наважилися кинути виклик долі.

Вона була смертною.

Він належав до світу, про який люди боялися навіть говорити вголос.

Їхнє кохання було забороненим ще до того, як вони вперше зустрілися. Але серце не знає законів, які вигадують боги чи чудовиська.

У ніч Кривавого Місяця вони прийшли до Квітки папороті, благаючи лише про одне — бути разом.

Ліс почув їхнє прохання.

Та магія не виконує бажання так, як цього хочуть люди.

Вона виконала його по-своєму.

Кохані зникли.

А разом із ними народилося прокляття.

Відтоді кожне покоління приносило нові жертви. Хтось безслідно зникав у купальську ніч. Хтось повертався, але вже не був людиною. А хтось чув у снах тихий жіночий шепіт, який кликав у темний ліс.

Ті, хто намагався знищити прокляття, помирали.

Ті, хто тікав від нього, усе одно знаходили свою долю.

Бо від стародавньої магії неможливо сховатися.

Цього року ніч на Івана Купала мала бути такою самою, як і сотні років до неї.

Люди знову розпалять багаття.

Закохані стрибатимуть через полум'я.

Дівчата пустять вінки по воді, шукаючи свою долю.

І ніхто навіть не здогадуватиметься, що десь у темряві вже відкриваються ворота між світами.

Що древні істоти знову підіймають голови.

Що кров на місяці — не просто дивне явище, а знак.

Бо прокляття прокинулося.

І цього разу воно не збирається чекати ще триста років.

Уже зовсім скоро одна випадкова зустріч змінить долю не лише двох людей, а й обох світів.

І коли Квітка папороті розквітне знову…

хтось обов'язково заплатить кров'ю.