13. Непорушні узи

Під спиною відчувалося щось холодне та тверде. Найімовірніше це був камінь. А що вгорі? І чи було там щось. Може, їй варто підняти руку, і вона уткнеться в кришку... труни.

Дівчинка лежала нерухомо у темряві. Жоден промінчик світла не проникав у це холодне місце. Де вона? Що з нею? – на ці запитання не було відповіді.

Поворухнувши пальцями на руках, Лера обережно прочинила повіки. Їй у вічі кинулося слабке світло від магічного світильника.

«Так, отже, я не під землею. – полегшено подумала вона. – Тоді де?»

Стелі тут були не високі, на відміну від замкових кімнат. Та й помешкання більше нагадувало печеру. Недоречно їй на думку спадало слово «гробниця».

Сівши, дівчинка провела рукою по поверхні, на якій лежала. Гладка поверхня наштовхувала її на думку, що це мармур. Так само від нього віяло магією. Дівчинка виразно відчувала складні закляття. За формою це виявилася прямокутна плита півметра заввишки.

У пам'яті почали відновлюватися минулі події. Рука сама потяглася до спини, куди встромився кинджал. Підтвердженням того, що сталося, була лише розірвана тканина, рана зникла.

- Як так... Я ж пам'ятаю, як кинджал встромився мені в спину. Пам'ятаю, як вмирала... Чому я жива?

Почувалася вона напрочуд чудово. Промацуючи місце поранення, дівчинка раптом натрапила на чужорідну річ під сукнею. Від неї пашіло жаром. Вигнувши руку, дівчинка спробувала витягнути те. Це вийшло лише з другої спроби.

Побачене викликало в неї глибокий шок. На долоні лежала папоротева квітка, точніше кілька пелюсток з неї.

"Квітка повернеться, коли серце обмивається кров'ю ..." - пролунав у голові голос Лізи. Саме такі слова вона почула з Ловця снів.

Засунувши квітку в кишеню у складках сукні, дівчинка зістрибнула на підлогу. Перебувати тут у неї не було жодного бажання. Жар від квітки не давав їй замерзнути в цій холодній печері.

Обійшовши місце свого нинішнього перебування, дівчинка засмучено підібгала губи. Жодного натяку на вихід не спостерігалося. Думка, що її тут замурували, гналася геть. Якби це було так, навіщо лишати світло?

Дівчинка вже вдруге хотіла обійти печеру, як почула жіночі голоси. Вони долинали з-за стіни.

- На щастя, він поїхав! Я думала вічно сидітиме в замку.

- Ми граємо з вогнем, сестро. Морл уже не той хлопчик, що був триста років тому.

- Мені все одно. - голос пролунав холодно. - Я мало не пропустила момент. Цей… ідіот… затягнув із перевіркою.

Лера злякано забігала поглядом по печері. Єдиним місцем, де вона могла сховатися, була кам'яна плита. В останній момент вона встигла сховатися за нею.

Невелика частина стіни від'їхала убік. В жаху Лера впізнала в тих, хто говорив Лелілу та Джуліану. За їхньою спиною була та сама кімната з Дзеркалом. Тепер Лера знала, де знаходиться, тільки ось чим це їй допоможе?

Паніка все вище підступала до горла. Раптом перед її носом з'явилося прозоре жіноче обличчя. Лера мало не закричала, але незнайомка приклала палець до губ.

Що це сон, галюцинації? Лера дивилася на біляву жінку із сірими з синім відливом очима, і здається перестала дихати. Від її погляду віяло теплом і легким сумом.

Наступної секунди незнайомка змахнула руками, і підлога та стеля помінялися місцями. Саме такі відчуття відчула Лера. Вона не встигла навіть злякатися, як її накрила пітьма. А за мить її рук торкнувся сніг.

Широко розплющивши очі, дівчинка втратила мову. Вона сиділа посеред якогось лісу. Не було більше темної печери, а шпилі замку виднілися десь вдалині.

Сидіти на холодній землі загрожували наслідками. Підскочивши на ноги, Лера потерла змерзлі долоні.

Хто б не була та незнайомка, але дівчинка була їй вдячна. Хоча, чому незнайомка? Дівчинка задумливо глянула на небо. Чи може бути таке? Вона мала схожість із портретом у покоях Морла. Як її там звали? А хоча… не має значення.

Лера наказала собі більше не думати про нього.

 Незабаром вона змерзла. Тепер уже не тішило, що їй удалося вибратися із замку. Її сукня не була призначена для прогулянок на морозі, та й у взуття постійно набивався сніг.

Блукаючи ледве помітною стежкою, Лера проклинала долю. Це був найжахливіший день у її житті. А як добре все починалося…

Побачивши неподалік дим від багаття, дівчинка поспішила до нього. Їй треба було погрітися. Мабуть, її рятівниця не дуже дбала про неї, інакше б відправила в місце тепліше, або начарувала одяг.

Біля вогню сидів загорнутий у плащ чоловік. Наблизившись до бажаного вогню, дівчинка простягла руки. Тепло від багаття пройшло по її змерзлих долонях. І лише за кілька секунд вона звернула увагу на чоловіка.

Побачене змусило її плакати від щастя. Так от куди її відправила та жінка – до Мерліна!

- Дядько. - голос пролунав тихіше, ніж вона розраховувала. - Як ти мене знайшов?!

Чоловік, що сидів біля багаття, був один в один схожий на Мерліна. У неї навіть сумнівів не виникло.

- Лерочко. Що ж із тобою сталося? Я шукав тебе скрізь! – темно-зелені очі дивилися з тривогою.