12. Не вбивай моє кохання

Лера сиділа у великому м'якому кріслі, тримаючи в руках чашку запашного чаю. Поруч із Морлом вона все ще відчувала себе ніяково. Їй було незвично те, як він ставився до неї.

Вчора Лера заснула майже відразу. Після всього пережитого організм вимагав довгого відпочинку. І він його одержав. Вранці на неї чекав смачний сніданок, накритий у королівських покоях.

Незважаючи на те, що дівчинка була там вперше, вона відчувала дежавю. Все в покоях Морла їй було знайоме у винятку деяких деталей. Морл дуже консервативний – його кімната практично не змінилася за останні триста років.

Після сніданку вона не повернулася до відведеної кімнати, а залишилася разом із ним.

Якийсь час минув у мовчанні. Лера спочатку намагалася читати книгу, принесену їй з бібліотеки. Але щоразу її відволікала його присутність поряд.

«Чи не сон це?» - не раз замислювалася вона.

Розташувавшись у кріслі навпроти, Морл з-за книги спостерігав за нею. Він вже давно втратив інтерес до детективного роману. Та й він таким майже не цікавився, просто взяв перше, що потрапило під руку.

Лера нервувала, і це було помітно. Морл її чудово розумів – не щодня ворог твоєї родини запрошує у гості. Тільки одне йому залишалося загадкою: як вона змогла пробачити йому батьків? Адже вона й досі вважала, що він їх убив. Як взагалі можливе кохання?

Це питання він ставив собі неодноразово. Як таке сталося? Її погляд, дотик змушувало серце стукати швидше. А думки... вони плуталися. Якщо все пройде добре, він поверне їй те, що колись забрав. А якщо ні? На цьому моменті ставало важко дихати. Може, до дідька те Дзеркало?

Радісний настрій миттю зник. Він згадав про своє безсмертя. Якщо вона не отримає такий самий дар, то сенсу в цих відносин не буде.

Через півгодини Морл помітив, що вона коситься у бік трьох портретів, що висять біля вікна. На них були зображені королева Стефана, близнюки Алвена та Крістал, і молодших його син Пауль. Морл довго думав: чи розповідати їй про них чи ні?

- Вибачте. Хто це? – трохи чутно спитала Лера, вказавши рукою на портрети.

Морл важко зітхнув, глянувши на стіну.

- Це моя дружина та діти! – її очі округлилися за цих слів. Передбачаючи питання, чоловік додав. – Їх уже давно нема! Вони померли.

- Розкажіть мені про себе. - попросила вона, беручи у руки чашку. – Про мене ви знаєте все!

На деякий час Морл замислився. Для нього це було найважче. Повторювати інформацію, що знали всі, було марно.

- Що ти хочеш дізнатися? – стомлено поцікавився він.

Лера хотіла спочатку запитати, «як ви познайомилися з моїми батьками?». Але згодом зрозуміла, що ця тема зіпсує все. Запитувати за Мерліна теж було без сенсу.

- Розкажіть про ваших учнів. Чому ви обрали їх? Як таке сталося?

Морл відкрив, закрив рота, а потім подумки вилаявся.

- Це збіг обставин. Захотілося поділитись із кимось досвідом. А ці діти лишилися без родини.

- Ви знаєте, що трапилося з їхніми батьками?

- Як мені відомо, вони мертві. Якби я їх не забрав, вони б опинилися в дитячому будинку. А я не звик розкидатися талантами!

"Ну, так, звісно. Втратити родового мага... Я б сама не проти мати такий талант». - подумала дівчинка, а вголос сказала наступне.

- Минулого разу наше знайомство відбулося не за найкращих обставин. Можливо, познайомите нас? Вам не доведеться постійно сидіти поряд зі мною!

Вся розмова зводилася до цього. Лері дуже хотілося поспілкуватися з хлопчиком на прізвисько Лис.

– На жаль, їх зараз немає у столиці! Але коли повернутися обов'язково! - посмішка цього разу вийшла не щирою.

Рано чи пізно він збирався це зробити. Але лише у разі позитивної відповіді. Трохи цинічно… Морл це чудово розумів, але нічого з собою вдіяти не міг. Влад, Джина та Алекс були для нього сенсом життя. Заради них він піде на все!

Кивнувши, Лера вирішила змінити тему.

* * *

Морл лежав, дивлячись у стелю. Вже третю ніч він не міг спокійно спати. Як тільки підходив час сонливість випаровувалася, поступаючись місцем думкам. Їх виявлялося так багато, що під ранок він вставав з головним болем.

Йому було цікаво, дівчисько справді нічого не помічає або тактовно замовчує. У другому він сумнівався. Лера була з тих, хто каже в лоба, а потім думає. Така думка склалася сьогодні.

Після вечері вони сиділи у її кімнаті, розмовляли. Потім їй стало погано. Він так думав на початку. Виявляється, вона це ретельно спланувала. Піднялася з крісла, ніби віднести книгу до шафи, і впала посеред кімнати. Морл тоді страшенно перелякався – лежить, ледве дихає.

Піднявши на руки, чоловік відніс її до ліжка. Не розплющуючи очей, Лера сплела руки навколо його шиї. А посмішка… - вона й видала її наміри.

— Досить мучити мене пустими розмовами. Я вас кохаю… Прошу… лише один поцілунок…

Морл розгублено дивився на дівчинку на своїх руках. Такого в нього ще ніхто не просив. Вона дивилася на нього з таким благанням, що йому важко було відмовити. Але...

- Вибач. Неможна. - повернув її в реальність Морл. - Ти мені поки що не наречена!

Лера ображено підібгала губи. Спритно зістрибнувши на підлогу, дівчинка відвернулася, але тільки для того, щоб він не бачив її щоки, що палали від сорому.

- Я втомилася. Давайте перенесемо наше читання на завтра… - спішно промовила вона.

На жаль Морл сперечатися не став. Побажавши «на добраніч», він пішов. Чоловік наосліп добрався до своїх покоїв, роздягся, і все… більша частина ночі пройшла для нього в спогляданні тріщин на стелі.

Відкинувши ковдру, Морл наблизився до диванчика, на якому лежали поспіхом скинуті речі. Озирнувшись, він попрямував за звичним, за останні дні, маршрутом.

Біля дверей, за якими знаходилася спальня Лери, як завжди, стояв один стражник. Це було для її безпеки, а не тому, що він боявся, що вона втече. Це в неї і так не вийде.