9. Ловець сновидінь

Поки подруги жваво перемовлялися, Лера відвернулася до вікна. Добігав кінця листопад, перші сніжинки вже кружляли над підвіконням. Зима обіцяла прийти вчасно.

З моменту зникнення папоротевої квітки минуло кілька тижнів. Лера встигла звикнути до цієї думки, їй навіть вдалося забути про неї на деякий час.

Наступного дня після зникнення у неї з ростомагом відбулася розмова. Чоловік нарікав на те, які недалекі люди його оточують. Тільки ідіот міг за своїм бажанням позбутися папоротевої квітки – це було дослівно.

Якийсь час Лера ображено пихкала, а потім їй довелося визнати, що він має рацію. Квітка могла виконати її заповітне бажання.

«А чи змогла б вона повернути батьків?» - це питання мучило її протягом усього часу. Факт того, що вона втратила, може, єдиний шанс повернути їх, засмучувало її.

До початку уроку залишалося кілька хвилин. Історія проходила у великій аудиторії, що нагадувала амфітеатр. Це був єдиний предмет, коли чотири факультети збиралися разом.

Помітивши у натовпі Андрія, дівчинка махнула йому рукою. Друг ішов неквапливо, ніби був на прогулянці. У руках Лера нічого не помітила. Підібгавши губи, вона подумки сподівалася, що потрібні книги лежать у нього в рюкзаку. Саме за ними він ходив до бібліотеки. Вони збиралися перед уроком обговорити питання щодо курсового проекту.

Подивившись на годинник, Лера важко зітхнула – не встигнуть. А через дві години професор Мілен чекає на звіт!

- Ти де був? В нас же сьогодні…

- Все ОК. – поставивши на стіл рюкзак, Андрій випростався, розминаючи спину, що затекла. Лера з цікавістю подивилася на його ношу: у нього там цегла чи що? – Я був у бібліотеці. Також там був професор Мілен. Я йому розповів, як у нас справи з курсовою. Він дав кілька книг для вивчення. Сьогодні він на нас не чекає.

-  Ти молодчина. - Лера готова була його розцілувати. Вчасно зупинившись, дівчинка потупилася.

Але цей рух помітив Андрій. В очах у нього виникло німе запитання: вона хотіла його обійняти? А потім ще один: що завадило?

Щоб не привертати уваги, хлопчик вирішив сісти. Лера наслідувала його приклад. Навіщо, цікаво, вона вставала? Нічого до ладу не сталося, а стільки радості. Лера хмикнула, знову відвернувшись до вікна. Цього разу пейзаж її не цікавив, вона намагалася приховати червоні щоки.

Лера неодноразово питала себе: чому так не можна було жити раніше? Адже ще у старій школі вона могла знайти друзів. Та не плисти за течією. Її не дуже хвилювала успішність. Але вона переживала про те що  про неї говорять. А що вона зробила, щоб про неї добре говорили? Ховалася на задній парті, цуралася всіх, хто намагався потоваришувати з нею.

Зараз вона мала все, чого можна побажати.

Катя Сімс з'явилася за кілька хвилин до дзвінка. Крейда за велінням її палички виводила на дошці нову тему: «Розквіт королівства Езри Ламіора 1250 – 1360гг.»

Покусуючи ковпачок від ручки, Лера прочитала написане на дошці. Це ім'я їй уже було знайоме, так звали діда Морла.

«Цікаво, коли вивчатимемо інший материк, теж з'ясується, що ти до нього причетний?» - це питання було, мабуть, риторичним, король Роена навряд чи відповість на нього.

Нещодавно Лера відвідала міську бібліотеку у пошуках інформації про людину, яка оселилася в її думках. Вона намагалася тримати себе в руках, усвідомлювала, що це проблема, і її треба вирішувати. Але разом з цим чіплялася за будь-яку згадку про нього.

Думка, що хтось дізнається, викликала в неї жах. Помітивши краєм ока, що Андрій дивиться на неї, дівчинка повернула ручку на парту.

«Погано. Андрій щось запідозрив. – очі полохливо забігали по предметах, що лежали на парті. - Він же зненавидить мене якщо дізнається, що я закохалася в людину, що позбавила його батька».

«Дурепа. – відповів внутрішній голос. - Він і твоїх батьків на той світ відправив. А ти тепер сидиш і слину по ньому пускаєш. - Лера була зла сама на себе. – Я стільки часу намагалася порозумітися з Андрієм, а тепер думаю чорт знає про кого».

«Якби не прокляття ти би нила, що Андрій бачить у тобі лише подругу. – не вгавав внутрішній голос. - Схаменись же, нарешті. Чи ти хочеш таким чином помститися Морлу за смерть батьків?» - думка, що родове прокляття можна використати, прийшла до неї раптово.

Андрій упродовж кількох хвилин спостерігав за її мімікою. У нього склалося враження, що подруга вела сама із собою діалог. І походу програвала. Андрій тихо хрюкнув, намагаючись стримати сміх.

- Лера, ти з нами?

Дівчинка здригнулася, зрозумівши, що друг помітив зміну. Але його веселий тон наштовхував на думку, що він нічого не зрозумів по її обличчю. Лера ледве стримала подих полегшення, що рвався назовні.

- Вибач, задумалася. Ти щось казав?

- Ні, я мовчав. А ось твої думки мені цікаві! У тебе на обличчі таке було...

Лера не поділяла його веселого тону.

«Навряд чи тобі сподобаються мої думки. Що ж тепер відповісти, щоб ти нічого не підозрював…»

Але порятунок прийшов, звідки його не чекали – пролунав дзвінок. Усміхнувшись, Лера відкрила зошит, вона була рада, що потреба у відповіді відпала. Незабаром Андрій сам забув про це.