5. Шкільні розмови

На підлозі, в зануреній у темряву, кімнаті сидів чоловік. Вже кілька хвилин він дивився згаслим поглядом на дзеркало. Наразі там було лише його відображення.

- Що я зробив не так? Де помилився? - долоня сама собою стиснулася в кулак. - Я відчуваю, що наближається щось страшне. Біда може статися будь-якої миті! А я замість того, щоб займатися пошуками, думаю про це нікчемне дівчисько.

Декілька місяців Морла мучили суперечливі думки. Здоровий глузд кричав, щоб він покінчив із цим раз і назавжди. А от серце хотіло дати шанс.

Доторкнувшись чолом до дзеркальної поверхні, чоловік заплющив очі.

«Цього просто не може бути! Я знаю весь її родовід! Вона звичайна смертна!» - твердив голос розуму.

«Але вона підкорила стихії, не побоялася ефіру! А він не для всіх безсмертних безпечний».

Чоловік мав стійке бажання побитися головою об дзеркало.

- Може, ти розвієш мої сумніви?

- Ні, мій пане. Ви маєте знайти її самі! Це ваше випробування! Знайдіть та приведіть її сюди. Тоді я відповім на всі ваші запитання. – пролунав голос із дзеркала.

Морл стиснув зуби, його дратували ці загадки. Піднявшись на ноги, він підійшов до вузького вітражного вікна. Зовні панувала непроглядна темрява.

* * *

Клумби на земній станції потопали у квітах та зелені. Останні літні дні радували сонцем та теплом. Тут, на відміну від решти світу, погода контролювалася магічно. Тому було лише дві пори року: літо та осінь.

 Літні канікули пролетіли непомітно. Ось уже за кілька днів у школі розпочнуться заняття. Це був час, коли студенти Резенфорда починали з'їжджатися до своїх гуртожитків.

Лера сиділа на лавці, що оперізувала великий розлогий дуб, що ріс на головній площі земної станції. Квитки були вже давно куплені. Поруч із нею стояло кілька валіз та переноска з Мотею.

Вдихаючи свіже ранкове повітря, Лера посміхалася. Люба щойно пішла до магазину за морозивом. Незабаром мав підійти Андрій. Вони не бачилися майже місяць після того, як він поїхав із сім'єю на море. Вже протягом найближчих кількох годин вона буде з усіма своїми друзями.

Побачивши друга, який виходив із будівлі космопорту, Лера хотіла вже бігти до нього. Але не можна було залишати речі без нагляду, то вона просто помахала рукою.

- Привіт! - наблизився Андрій, обійнявши її.

Лера охнула, спробувавши звільниться. Відійшовши, вона оглянула його з ніг до голови, зазначивши, що морська засмага йому личить.

- Квитки у Лізи. Вона із сестрою приїхала раніше, купила. Нам пощастило, ми будемо в одному купе.

- У Лізи є сестра? – здивувався Андрій.

- Так. Вона цього року вступає до Резенфорду. Їде на розподіл. Думаю, ми познайомимося у кристалеті.

Хлопчик сів, відкинув руки на спинку лави, і його губи розтягнувся в усмішці.

- Ну, що, Шліман, готова до шкільних буднів? - жартівливо поцікавився він.

Лера посміхнулася, закотила очі.

- Щось довго Люби немає. Я схожу, перевірю...

- Почекай! – зупинив Андрій, торкнувшись її руки. Посадивши подругу знову на лаву, він так і не прибрав свою долоню. - Я хочу з тобою поговорити!

- Про що? - посмішка вийшла трохи натягнута. Щоразу, коли він так робив їй ставало не по собі. Дівчинка спробувала забрати свою долоню, але її тримали міцно.

«Чого це я так нервую. Це ж Андрій! – у голові промайнула думка. - Що йому від мене потрібно?"

Побачивши, як злякано забігали її очі, хлопець напружився.

- Що таке?

- Нічого. Просто нервуюсь. Як тільки думаю про космос одразу стає страшно!

Андрій усе бачив у її очах. Він не міг зрозуміти, чому вона йому бреше? Прибравши руку, він тяжко зітхнув.

- Ти вже придумала, що робитимеш з квіткою?

Почувши запитання, Лера полегшено видихнула. Помітивши це Андрій насупився.

- Завтра піду до Мерліна. Він обіцяв знайти людину, яка може мені допомогти. Сподіваюся, він забере її.

- І ти так просто віддаси квітку папороті?! Ми ж стільки пережили тієї ночі!

- Саме тому. Щойно я її зірвала, почалися нещастя. - повернувши голову вона побачила Любу, що йшла до них. Обличчя її враз просвітліло. - Ну, нарешті, я думала, що ти нишком вирішила все з'їсти!

Люба розсміялася, віддавши подрузі її вафельній ріжок. А потім винно подивилася на Андрія. Погляд її казав: «Пробач друже, хочеш морозиво, йди сам!»

- Як на морі? Готовий до сірих шкільних буднів?

- Чудово! А ти, Бондарево? Знову списуватимеш домашку у Соні в останній момент? Чи сама почнеш вчитися? – уїдливо поцікавився Андрій.

- А не твоя справа! - у такому ж тоні відповіла дівчинка. - Тебе я вже точно не попрошу!

- Друзі! Не сваріться, нам ще чотири години разом летіти! – вступила до розмови Лера. Вона знала, чим закінчувалися частіше їх обмін люб'язностями. Спочатку просто жартують, потім це виливається у грандіозну сварку. А вислуховувати їхні скарги доводиться їй.