Неймовірна сила!

Тримаючи квітку у руці я відчула покращення та приплив енергії. Здається, я помолодшала років на двадцять(!), хоча вже виповнилося тридцять сім.

— Йди за нами, — почула я шелест в поєднанні зі словами.

— Знову, — ледь не заплакала я.

Потім помітила, як гілля почали рухатися утворюючи вказівки в певному напрямку.

Вкотре зрозуміла, що дива в цій пригоді не закінчуються. Я йшла за гіллям, чула голоси, котрі шелестіли від подиху вітру.

«Невже дерева розмовляють?» — думала я, але вже не дивувалась, бо те, що трапилось зі мною в цю ніч перекреслило всю мою невіру в містичне.

Я продовжувала йти, вже наче звикла до шепоту, що постійно супроводжував мій шлях.

«Не зламай, обережно!» «Чому люди не доглядають за нами?» «Ти така мила жінка.» «Дякуємо тобі.» — розмовляли дерева.

Гадаю, я не збожеволіла й папороть дійсно має незліченну силу, котра розповідається в українській міфології.

Потім я чула вий звіра, але він також супроводжувався словами.

Я вже припинила дивуватися, але мене лякала ця сила. Як я буду жити чуючи все навколо?!

З лісу вийшла без пригод. Вже з'являлося сонце й я почула спів півня. Не думала, що його звичайне «Ку ку рі ку» це така мелодійна пісня:

Прокидайтеся малята,

любі хлопчики й дівчата.

Сонечко встає,

Усім спатки не дає.

Любі тата і матусі

нагодуйте всіх в окрузі.

Я подивилась на квітку, яка опустила свою голівку. Мені здалося, що вона засмучена.

— Зараз поставлю тебе у воду.

«Поєднай кров з моїми пелюстками. — почула я у себе в голові. — Кров з долоні в котру візьмеш квітку.»

Немов зачарована, невідомо якою силою тоді керувалась. Я зайшла у своє тимчасове житло, ножем  порізала долоню й зробила так, як казала квітка.

Одразу ж відчула пекуче тепло, котре перетворилося на спокій. Радість заполонила серце, всі частинки тіла почали працювати з новою силою. Я відчувала їх пульсацію, їх нестримний рух.

Потім моє волосся почало підійматися до гори, видовжуватися. Щоки налилися фарбою, я це не могла не відчути й, здається, квітка наділяла мене вродою.

Я побачила, як почали загоюватися всі рани, котрі залишили мені злі створіння. Вони зникали, немов їх не було. Навіть рубці зникли.

— Боже! Невже таке можливо!? — я не могла повірити в те, що бачу. Точніше, я вірила, але ж стільки незбагненних почуттів від котрих паморочилося в голові.

«Моя сила — тепер твоя! Тобі відкриється світ незбагненних таємниць. Не впусти можливість зробити його кращим.» — знову почула я голос в голові, чи це вже були мої думки(?), не зрозуміло.

Квітка зникла, немов її ніколи не було. На долоні залишився слід, немов родимка, тільки яскраво рожевого кольору й у вигляді квітки з загостреними пелюстками.

Івано Франківськ, 7 липня

— Ти знайшла її, — зраділа бабуся Іванна.

— Пробач, що не вірила тобі, — опустила я голову. — Але як ти здогадалась? Я не встигла тобі нічого розповісти.

— Люба, ти так змінилася.

«Дійсно, я відчувала силу в собі, певні зміни, але так поспішала додому, що навіть не поглянула у дзеркало.» — подумала я й пішла у ванну кімнату.

На мене дивилась зовсім інша Інна. 

Моє волосся стало шовковистим, насиченого каштанового кольору, яке блищало. Знаєте, як у рекламі шампуню?! Подібне трапилось з моїм волоссям, навіть краще.

Зморшки зникли з мого чола. Обличчя набрало виразності, контур чітко підкреслював його. Від темних кіл під очима не залишилося й сліду. На щоках палав рум’янець, а очі сяяли вогнем.

— Яка ж я красуня! — захопливо вимовила.

— Матусю, ти була найгарнішою, а тепер стала справжньою королевою краси! — поплескали у долоньки Марійка та Андрійко.

«Й тепер я ще маю можливості спілкування з природою.» — доповнила їхні враження подумки й відчула неймовірну силу в собі.