Незбагненні події

Раптом листва вихором закружляла навколо мене.

«Не помічала, щоб сьогодні був вітер! — здивувалася подумки я. — Так, погода змінюється щохвилини.»

Вихор взяв в полон моє тіло не даючи зробити крок.

«Ні в якому разі не зупиняйся!» — знову голос бабусі в голові.

Я стисла кулаки й ледь піднімаючи ноги, шаркаючи ними, робила крок за кроком. Пил потрапляв в очі, в рот та застеляв шлях переді мною. Закриваючи обличчя рукавом сукні я боролося з невгамовним явищем природи.

Зрештою, я вийшла з воронки й вихор припинився. Я знову опинилася в тиші.

— Ми чекали не тебе… чекали довгі роки! — десь позаду почула я голоси. Незнайомі, таємничі, відлунням лунали так, немов всі ці невідомі знаходились в пустому приміщенні.

— Вперед, тільки вперед, — командувала собі. Мені здавалося, що мій голос твердий та впевнений, але  тіло затремтіло немов у конвульсії.

Голоси продовжували говорити, здавалось, що вони зовсім поряд, переслідують мене позаду.

Як же хотілось обернутися, але бабусині вказівки міцно засіли в моїй голові.

— Ми чекали на тебе, онучко Іванни, довго чекали!

«Звідки вони знають хто я така!? — думки вертілися в моїй голові. — Невже бабуся вирішила пошуткувати з мене й зараз, як в телепередачі, вийдуть актори й почнуть стріляти конфетті?!»

Після голосів я почула кроки по заду, декілька кроків. Я продовжувала йти, а хтось ззаду йшов та йшов, немов повторюючи мої рухи.

«Дідько, якби я не пройшла навчання на міліціонера, то давно б втратила свідомість. А так, я знаю методи захисту, я зможу захистити себе! — заспокоювала я себе, мов молитву промовляючи останні слова. — Я зможу себе захистити, не обертатися, йти уперед.»

Раптом кроки пришвидшилися, я ж продовжувала йти спокійною урівноваженою ходою, принаймні мені так здавалося.

— Підходь ближче, — шепотіла я. — Зараз я покажу тобі силу.

Я почала пригадувати прийоми тхеквондо, як треба звільнятися від захвату ззаду. Завдяки цим думкам я не звертала уваги на кроки котрі почали бігти.

«Дивно! Вже біжить! — я дивувалась своїй витримці. — Він так давно біжить, але не наздоганяє, хоча кроки мені чуються зовсім поряд!»

— Клята дівка! — закричав невідомий й я відчула, як крізь моє тіло пройшло щось, немов струм вразив мене. Сила була такою, що я ледь втрималася на ногах.

Знову все затихло, але не надовго. Майже одразу я почула вий, щось подібне до вовка, але з хриплими нотками та зі свистом.

Це виття холодило кров у венах, я напружилась, у грудях стисло так, що я ледь хапала повітря й мала змогу дихати.

— Я не здамся! — шепотіла собі. — Ні за що не здамся!

Мій шепіт заспокоював мене! Здавалось, що вий починав зникати.

— Допоможіть!!! — почула крик дівчини десь збоку. — Аааа, будь ласка! Допоможіть!

Я почула цей пронизливий крики, і знову ж по заду. Крик продовжував благати. Я заткнула вуха пальцями й в думках почала співати:

Спи, моя радість, засни

Вогники згасли ясні

Бджілки заснули в садку,

Рибки поснули в ставку

Місяць на небі встає,

Світить в віконце твоє

Мовчки скоріш позіхни

Спи, моя радість, засни.

Дивна заспокійлива пісенька, але інше не приходило на думку. Я йшла, співала, знову йшла.

«Куди я йду? Скільки ще йти?» — лунало у думках.

«Продовжуй йти! Йди, не обертайся!» — немов бабуся була поряд, здавалось її тінь йшла разом зі мною.

— Не чіпай ліс і я тебе не чіпатиму! — з боку, десь за деревами, боковим зором, я побачила маленького гномика.

Точніше, це був чоловічок розміром не більше однорічної дитини. За ним тяглася довга борода вся в листочках та травинках.

Я побачила його, бо він світився мов той світлячок.

Спочатку здалося, що хтось йде з ліхтариком, але коли сфокусувала погляд, то побачила, що це створіння не схоже на людину.

Наче б то дитина, але довга борода вказувала на інше. Ще й цей невідомий світовий ефект.

Він продовжував перебігати від дерева до дерева й казати свої слова, щоб я не чіпала ліс.

— Не чіпатиму! — роздратовано прошепотіла.

Чув чи не чув, байдуже, але мене дратував його писклявий голос, більш схожий на шелест листви. Якби я не бачила його силует, то подумала, що то вітер говорить до мене.

Щось торкнулося моєї ноги, потім знову та знову. Я подивилася до низу намагаючись розгледіти гілля, яке заважало йти. Побачила лише молочний туман під ногами.

Знову відчула холодний дотик на моїй нозі, але в цей раз він був довшим й подряпав мою гомілку.

Біль, неприємна та пронизлива, скувала ноги. Йти не було сили. Ще кілька таких подряпин й я впаду. Я відчувала, як кров перемішується з землею й липне до ніг. Ця суміш утворила такі собі черевики на ступнях.

«Що ж тут відбувається? — здається, я почала боятися. — Невже… Ні! Цього не може бути! Нечистої не існує! Не існує!»

Через те, що я майже не йшла, я відчула як мою ногу починає всмоктувати земля.

— Ні! Я не здамся! — закричала й побігла, чи то мені здалося, що побігла(!), але я припинила відчувати холодні пазурі на литках.

Мені важко бігти, але я збираю всю силу волі в кулаки й не зупиняюсь. Стоїть вітер, гілля б’є мене в обличчя на щоках залишаючи пекучі сліди. Знову щось женеться за мною й чую виття.

Я ледь відчуваю ноги, зупиняюсь. Я заплющую очі й чекаю. Чекаю доки пазурі знову вхоплять мене.

Мій слух вихоплює з тиші приємні голоси. Такі мелодійні, ніжні й тендітні. Вони пестять мій слух, заспокоюють шалений ритм серця й я відчуваю розслабленість.

Ці голоси окриляють, надихають та розпалюють тепло в моїй душі. Я не розумію цього співу, слів не розібрати, але здається я готова віддати все на світі, щоб постійно слухати його.