Знайомство з героями

1940р. Карпати

— Ви знайшли мою доньку? — вибігла зі старенької хати жінка.

На неї дивились декілька чоловіків, котрі розступилися й дали пройти до воза. Всі боялися гніву та розпачу жінки від втрати доньки. Здавалося, навіть кінь здригнувся від її погляду.

— Катрю, Катрю, — гукала жінка наближаючись до воза. — Де ти, неслухняне дитя?! От я зараз задам тобі.

Погляд жінки зачепився за руку, яка звисала з дерев’яного воза, вона побачила червону нитку з дерев’яною намистинкою у вигляді квітки. Цей браслет належав її донці… бездиханному тілу її донечці!

2005 рік Івано—Франківськ

— Я йшла темним лісом й мене переслідували вони… демони, — чула я в сусідній кімнаті голос старенької бабусі.

Моя бабуся, Петренко Іванна Афанасіївна, втратила розум в далекі 40-ві роки. Вона не пережила втрати доньки Катерини, покійної сестри мого батька Іллі.

Ця біда трапилася 6 липня в день перед святкуванням Івана Купала. Моя бабуся знала історію цієї квітки й вірила в те, що знайде її та воскресить Катерину.

— Ці кляті істоти хапали мене за ноги, не давали змоги пройти та повернути свою донечку, — продовжувала старенька.

— Бабусю, досить розповідати ці казки та лякати дітей, — зайшла я в кімнату де на кріслі сиділа худорлява жінка та двійко моїх діточок.

— Мамо, але нам цікаво, бабуся дуже гарно розповідає, — в один голос закричали Марійка 7 рочків та Андрійко 5.

— Так, — сердито сказала я. — Припиніть надокучати бабусі. Їй потрібно приймати ліки та лягати відпочивати.

— Ну, мам, — проскиглили вони.

— Марш в свою кімнату, — повела я вказівним пальцем на двері.

Діти  тупнули ніжками, але не насмілились ослухатись.

— Інночко, люба, — подивилась на мене сумним поглядом бабця Іванна. — Не будь такою суворою.

— Вони знають цю історію напам’ять, годі дурити їх маленькі голови своїми байками! — почала я крапати в склянку з водою її ліки.

— На те вони і діти, щоб вірити. Ти втратила віру й тому тобі ніколи не відкриється чарівний світ небачених істот…

— А він мене не цікавить! — різко обірвала я жінку.

— Нехай тебе не цікавить, але ж ти хоча б повірила в мою історію, адже я пережила таке…

— Так, так, я знаю, — нервово промовила я. — Демони, мавки, лісовик, всі вони не давали змоги тобі пройти та знайти квітку.

— От якраз тільки демони не давали, їх страшні кігті виринали з-під землі та хапали мене за голинище й валили на землю, а потім притискали своїми чорними лапами.

— Бабусю, в темному лісі тобі могло привидітися будь що, — ще більше починала я нервувати. — Це були гілля дерев.

— А що ти скажеш за цей шрам? — вона вкотре показала шрам на своєму плечі схожий на чиїсь зуби.

— Люди в селі казали, що собаки навколо тебе бігали, хтось з них і вкусив тебе.

— Ні! — закричала Іванна Афанасіївна, її почало трясти. — Це були демони. До речі, мавки привітні, вони кликали мене до себе й радісно сміялися. Лісовик також хороший, він мене постійно попереджав: «Не чіпай лісу, я тебе не чіпатиму!».

— Ти не виправна, — похитала я головою. — На, краще випий ліки та лягай спати.

Коли я вкладала бабусю в ліжко вона схопила мене за зап’ясток і подивилась на мене очима сповненими сліз:

— Люба, я не обманюю. Я відчуваю, що мій кінець не за горами, допоможи мені довести те, що я не божевільна. Знайди папороть.

— Ти хочеш штовхнути мене на зустріч всім демонам, котрі тебе не з’їли? — розсміялася я.

— Я не правильно вчинила, озирнулась, через це поплатилась. Я розповім тобі, що … ти … робитимеш  ш ш ш… — засинаючи не змогла договорити своїх слів.

1940р. Карпати

— Фельдшера, швидко сюди фельдшера, — кричав чоловік несучи на руках жіноче тіло в самій сорочці з кривавою плямою на плечі.

— Що трапилось? — відчинив двері маленький повненький чоловік в білому халаті.

— Я йшов зранку на риболовлю.

— Клади сюди, — показав на кушетку чоловік коли вони зайшли в приміщення.

— Ви ж знаєте, що до річки йти через весь ліс. Отож там, в самісіньких хащах я знайшов бідолашну нашу Іванну, — з сумом промовив чоловік та капелюхом витер піт з чола. —  Я спочатку подумав, що вона мертва. Здичавілі пси бігали навколо неї. Дивно, як то вони не розірвали її?!

— Дякую, Федю, йди вже, бо мені треба обробити рану.

— Відчепіться, ви, кляті створіння! — не відкриваючи очей стогнала жінка.

— Марино, уколіть їй заспокійливе, — звернувся він до медсестри. — Пацієнтка марить.

Коли фельдшер розрізав залишки тканини звільняючи рану, то двоє з медичного персоналу жахнулися.

На плечі була глибока рвана рана, що ледь не доходила до кістки. Від рани рівними полосами подряпини: глибокі, криваві та довгі. Вони утворювали слід з чотирьох пазурів: від вершини грудей й до рани.

— Що ж за звір напав на бідолаху? — дивувалася Марина, медична сестра.

— Може ведмідь? — стискав плечіма лікар зашиваючи рану.

— Ведмідь? — жахнулася дівчина. — А в нас ведмеді водяться?

— В глибині лісів певно є ці представники тваринного світу.

— Як їй пощастило, що він не роздер її на смерть.

Фельдшер кивком погодився зі словами помічниці й продовжив свою роботу.

Через тиждень Іванна ходила селом й розповідала про свою зустріч з демонами:

— Ось, бачите, як вигриз моє плече! — показувала всім рану. Для цього вона постійно зривала пов’язку, щоб мати докази своїх слів. — Вони ледь не розірвали мене.

— А хто ж тебе врятував? — усміхався єдиний хто кепкував з бідолашної, місцевий п’яниця Петро.

Інші ж співчували Іванні:

— Ледь розум втратила від горя!

— Бідолашний Ілля.

— Як же він тепер буде рости без батька й з божевільною матір’ю.

Пліткували по різні сторони села люди.

Тяжко було Іллі Микитовичу в цьому селі. Його спіткала не легка доля без батька з божевільною матір’ю, а ще й війна з нацистами відібрала в нього ногу.