Епілог - Дан

наступного дня

У ранкових сутінках пожадливо гортаю стрічку новин. Не те, не те… Тут не зрозуміло. А, ось!

Вчитуюсь з азартом.

«В елітному ресторані викрито приміщення з нелегальним казино. На місці вилучено готівку в іноземній валюті та затримано декілька високопосадовців. Деталі не розголошуються до завершення слідства…»

Я знаю ті деталі сам, моє наведення. Назва ресторану теж не вказана. Але, думаю, це один із тих, плани яких я надав своєму куратору.

Тілом розливається глибоке нутряне задоволення.

Ще одна справа, не така гучна для статей у пресі, але важлива для мене особисто, нещодавно закінчилася позбавленням волі підсудного. На десять років. Не довічне, як на те заслуговував Осадний. Та з його здоров’ям, думаю, і десять років тюремних умов здаватимуться Сергію вічністю.

Після його брудних підкатів до Ангеліни на моїх очах, я мав можливість трохи зазирнути в його кошик з брудною білизною. Тоді ще дозволяли зв’язки. Усі, хто в тій системі, не безгрішні.

В Осадного виявилася слабкість до підлеглих і симпатичних дівчат.

Умовити моїх кураторів взятися за цього маловажливого типа було підготовчою сходинкою. Зрештою, я виголосив це своєю наступною умовою для подальшої співпраці.

Але найважчим етапом стало схилити першу жінку дати свідчення. Проте, коли з’ясувалося, що жертв набагато більше, шанси довести діло до суду та засадити збоченця значно зросли. Тож постраждалі відчули згуртованість і силу, а їхній кривдник отримав можливість порозмірковувати над своїм жалюгідним життям у компанії таких же покидьків.

Це втішно!

Повноцінно обійняти мою колишню посаду він не встиг, тож, коли закрутилися коліщатка судової тяганини, «господарі» просто та байдуже злили його.

Рішення суду оголосили нещодавно.

Можна було б принести цю звістку в якості заспокійливого моїй квітці… Та я не стану. Занадто тхне від однієї згадки про Осадного. І це мені – а їй ще неприємніше буде дізнаватися жахливі подробиці.

Ні, для моєї дівчинки я підготував кращий подарунок.

Вона починає сонно крутитися і щось мугикати поряд.

Ховаю телефон у шухлядку, натомість дістаю звідти невелику коробочку й щільний конверт.

– Доброго ранку, люба, – обіймаю її зі спини, насолоджуюсь свіжим трав’яним ароматом її волосся на потилиці й чимось квітковим – на шкірі. Дихаю пожадливо, насичуюсь її світлою теплою енергією. Вона сміється від лоскоту та розвертається.

– Доброго. Ще так рано. Чого ти не спиш? – у неї завжди трохи хрипкуватий голос зранку.

Зранку, і коли вона перестає себе контролювати від хвиль насолоди, на які дозволяє себе підіймати…

Не можу ігнорувати думки й гарячі спогади про багато наших безсонних ночей на цьому трохи рипучому та нерівному, але пречудовому ліжку.

Ліна потягується в моїх обіймах, вигинаючись усім гнучким тілом. Така розслаблена, тепла. Моя. Подумки стогну, але стримую чоловічі інстинкти. Спочатку буде романтика – я так вирішив.

– Хотів привітати тебе раніше. З днем народження, моя солодка… кохана… ніжна квіточко, – обціловую після кожного слова її ще сонне обличчя.

Тонкі повіки, усміхнені губи, м’які щічки з моєю улюбленою родимкою-сердечком.

Занурююсь у водоспад її волосся та наспівую мелодію відомої пісеньки для іменинників. Однією рукою в цей момент намацую свої подарунки під подушкою.

– Ем… не хочу переривати твої вітання, але вони травмують мої вуха, – зі смішком штовхає мене в груди.

– Тоді я вчинив мудро, що не зупинився тільки на пісні. Ось, – першою віддаю ювелірну коробочку.

Ліна від здивування відкриває губи.

– Але ж… Це не занадто?

Так, ми в режимі помірної економії. Без автопарку, перуанських вин і штату підлеглих. Та власна справа дає можливість покривати необхідні витрати. І трохи відкласти «для душі». Власне, це й не діамантове кольє.

– Просто відкрий.

Вона повільно відкидає кришку. Завмирає. Повільно кліпає, закушує губу. У куточках очей починає мерехтіти срібло.

Ну от, не хотів засмутити її.

Але вже за кілька секунд Ліна підривається з ліжка з прикрасою, притуляє до себе, біжить до дзеркала.

– Це ж… Як тобі вдалося? Це диво! – усміхається зачаровано, а на щоці все ж блищить доріжка вологи.

Моя квіточка така емоційна. Останнім часом у незбагненному для мене поєднанні.

– Застібни! Застібни! – сідає на ліжко спиною до мене.

– Тут… не всі камінці з твого намиста, – доводиться зізнатися. – Але підібрали дуже схожі за кольором та надали їм такої ж форми. Ті, що вдалося знайти в парку, розташовані в центрі. Ось тут.

Ліна звертається до мене, і я проводжу пальцями вздовж нитки бурштину. Показую, що лишилося від спадку її бабусі.

– Дякую! Це так цінно для мене, – хоче стерти непомітно ту доріжку, але я притягую до себе ніжне личко та зціловую її сльозинку.

– Я знаю, квіточко. Не хотів тебе засмутити. Навпаки.

– Та це… – швидко хитає головою. – Просто подумала, що ти б сподобався бабусі. Ну… якби вона дізналася тебе краще.

Киваю.

Хоча… У деякі моменти я досі сумніваюся в цьому.

Але щодня Ліна вкладає мені в серце по маленькій насінині своєї довіри, захвату, розуміння. Кожною вдячною усмішкою, обіймами, кожним схилянням на груди, задоволеним зітханням. І ті насінинки лоскочуть зсередини, певно, проростають…

У неї все проростає!

І до слова про це:

– Чекай, маленька, є ще дещо для тебе, – дотягуюсь до конверта, простягаю. – Сподіваюсь, це підніме тобі настрій. А не навпаки, як вийшло з намистом.

– Ні, що ти! Це неймовірний подарунок. Я просто так реагую… але про це потім, – зупиняє сама себе та береться розривати папір.

На її щоках знову квітнуть рожеві плямки.

Вони з’являються не так часто, як колись. Але через це стали ще дорожчими для мене.

– О, це сертифікат… на навчання! Мені?